Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

Я дивлюсь на небо — і чорніє небо, я дивлюсь на сонце — а його нема.

29.ХІ. 1949

От і день, але од ночі не різниться він нічим.

За вікном уже гуркоче,

і туман пливе, як дим.

Я один, її немає,

і усе здається сном...

Не туман то за вікном, — то душа моя ридає.

Мов розкраяли мечі моє серце в бурі бою...

Бо голівки золотої вже немає на плечі.

Десь соловей любов безкраю співа троянді без кінця, а колючки її терзають все дужче серденько співця.

На пелюстки холодні ллється кров із грудей, що біль пропік...

А він співа, аж поки серце в нім не зупиниться навік.

Як море зоряне в блакиті, моя незгасная любов.

За серце, зрадою розбите, я оспівать тебе прийшов.

Хай в нього кров все дужче ллється, та, болю стримуючи крик, співаю я, аж поки серце в мені не спиниться навік.

13.11.1950

* * *

0 дай мені сили, моя Україно, творити для тебе і жить!

Зроби так, щоб серце моє солов’їне забуло очей тих блакить.

Щоб більше не знав я ні мук, ні тривоги за щастя твоє у бою.

А синії очі так сумно і строго все дивляться в душу мою.

Немов щось сказати мені вони хочуть про бідне, розбите життя...

1 сині такі, як у янгола, очі туманить сльоза каяття.

Але я не можу про зради забути...

І в дзвоні хвилин, як століть,

про те, що нам щастя уже не вернути,

за вікнами вітер шумить.

20.11.1950

Хто в серце шле солодкий щастя струм,

і образ чий, як сонце із тумана, встає в мені над бурним морем дум?.. Моя кохана.

І вдень, і в ніч кому дзвінкі пісні складаю я, немов зорі рум’яній, що розпустила коси вдалині?..

Моїй коханій.

Кого я буду вічно пам’ятать

і в смертну мить любить не перестану, йдучи у тьму за невідому гать?..

Мою кохану.

І хто в душі моїй, як дивний сад, у біднім серці, як незгойна рана?

Хто із пустель повернеться назад?..

Моя кохана.

[Кінець 1949 — початок1950

НЕБО ПЛАЧЕ...

Небо плаче... О ні!.. То душа, то душа за тобою ридає...

Серце б’ється, немов поспіша та до тебе, загублений раю!..

О куди ти?.. Постій, не іди!..

Що ж ти, що ж ти, о що наробила?! Осипаються щастя сади, що зі мною та ти насадила.

Горя ґрати... Між нами вони...

Я дивлюся з журбою на тебе, що подібна була до весни...

0 не плач, моє серце, не треба!

Але серце не слуха, рида, ронить в душу кривавії сльози... Гасне день, жовтий лист опада,

1 кричать за вікном паровози.

В їхніх криках я чую: “Держись!..” Як люблю я їх мову залізну!.. Може, буде ще так, як колись, хоч із нею тепер ми нарізно.

Плаче небо... В душі моїй жах... Мого щастя не вбийте, морози!..

І течуть, все течуть по шибках мого серця кривавії сльози... [Кінець 1949 — початок 1950

Я вірю: весною ми будем з тобою.

Це буде, кохана, в маю.

Стражданням своїм і страшною журбою ти душу очистиш свою.

А може, у січні. До горя ми звичні, а щастя так рідко до нас приходило в хату. Я мрію крилату про тебе лелію в цей час.

1 кожну годину, і кожну хвилину,

і кожну секунду і мить люблю я тебе, як мою Україну, а серце так тяжко болить.

Пожди, моє хворе! Кохання безкрає помчить наші душі увись...

І слухать не хоче, болить і ридає,

о серце моє, не спинись!

5.XII. 1949

* * *

Серце, моє серце, серце моє хворе, чому ти голосиш, спати не даєш?

Чи тому, що очі, очі — сині зорі любиш ти любов’ю, що не знає меж.

Що тобі зробити, що тобі сказати, щоб не голосило ти у тьмі нічній, щоб ти знову стало радісне й крилате, щоб засяло сонце у душі моїй.

Крає моє серце, крає туга люта, з ним свій плач зливає за вікном зима. Знаю я, нещасне, що любов — отрута

і од неї ліків на землі нема.

4.11.1950

* * *

Прошуміла машина, за вікном прошуміла, де горять у тумані ліхтарі-янтарі.

Я не можу заснути... Може, й ти, моя мила, теж не можеш заснути, як і я, до зорі.

Що зоря принесе нам?.. Коли день заясніє, в двері стукнеш, і двері, як і серце, тобі я одкрию, Маріє!.. Бризне сонце під вії, й я од щастя зомлію, як не млів у журбі.

[Початок 1950

З твоїх очей лазурним морем я попрощавсь у сліз росі...

Як тяжко стать над власним горем, щоб буть щасливим, як і всі.

Але я став. Журбу німую шпурнув під ноги я немов, бо за любов мене лікує, народе мій, твоя любов.

4.11.1950

Між нами грат нема, та ними і не можна троянду й солов’я навіки розлучить.

Завжди в душі моїй сіяє непреложно очей твоїх блакить.

Для вірного чуття ніяких ґрат немає, ні в білім шумі дня, ні в тьмі сумних ночей. Куди б я не пішов, завжди в мені сіяє блакить твоїх очей.

0 так. Зі мною ти, ти назавжди зі мною.

Як ти в журбі своїй, я мрією крилат...

1 сльози я роню, схилившись над тобою... Нема між нами ґрат.

Завжди зі мною ти. Розлука — це омана.

Чи осінь, чи весна, чи літо, чи зима.

Завжди зі мною ти, завжди, моя кохана! Між нами ґрат нема.

[Початок 1950

* * *

Не треба розгуби. Не хочу.

Я волею думи свої зберу воєдино і очі, прокляті, забуду твої.

Забуду? Це легко сказати.

Та як це зробити, скажіть,

0 добрії люди, як брату!

О, як без очей тих прожить?

Я бачу хвилину їх кожну.

1 світ мені весь, як труна...

Вони мені душу тривожну усю спопелили до дна...

[.Початок 1950

* * *

Хай тебе немає, але ти зі мною, це любов малює образ твій в тиші. Дивишся на мене з сумом і мольбою, плачуть сині очі у моїй душі.

Може, й я, кохана, в самоті з тобою, й каяття малює тихий