Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра

17.Х.62

Холодно хитає голими гілками тихий сад осінній, тихий синій сад, і неначе листя, сяйва жовті плями п’ють останніх квітів мертвий аромат.

Квіти, бідні квіти!.. Рано одлюбили вас погожі ранки, сонячна блакить.

І голівки сумно долу ви схилили, вже не в силі глянуть вгору і на мить.

Там, за муром саду, все в шаленім русі... Стежкою вузькою я додому йду.

І, немов в тумані, сумно я дивлюся, як вмирають квіти в синьому саду.

17.Х.62

Над жовтим садом ворон кряче, шумить прив’ялая трава.

У сні я знову матір бачив, немов вона іще жива.

У сні примарне все й крилате, й не міг я скинуть чари сна... Зайшов в кімнату я, а мати вже там була, як тишина.

Така страшна од неї сила мені у жили, в кров мені...

Біля стіни вона сиділа у біднім, темнім убранні.

Сну не зливалися узори, мій слух її дихання п’є...

Вона дивилася з докором, і серце плакало моє...

На жовтий сад дивитись мушу і на хмаринки осяйні.

Чого ж мою тривожить душу той погляд матері у сні?

[17.Х. 62}

Мріє, із чого ти? З вітру?!. Знову я стежкою йду. Сльози жоржинам я витру вітру рукою в саду.

Хмаркою гляну я з неба на посмутнілі поля... Серцю нічого не треба, тільки б весніла земля.

Вітер шумить між кущами, вітром здаюсь собі я.

Хай ще весна за горами — мрія зі мною моя.

18.Х. 62

* * *

В садах весни ми йтимемо з тобою, у білий цвіт одягнуться вони, і обрії зіллються з далиною, і розцвітуть пісні в садах весни.

Своє лице, задумано-привітне, нахилиш ти, сама немов весна, й моя любов, як ті сади, розквітне, й не буде в ній ні краю, ані дна.

Осінній вітер стукає з журбою в моє вікно, мов краплі, знов і знов.

А я іду в садах весни з тобою, і з нами — наша молода любов.

18.Х. 62

МІНІАТЮРА

“В вік зореплавання —

чи ж можна мініатюрками бряжчать?”

П. Тичина

Кому докори ці похмурі?

Бо можуть це, але не всі, відбить життя в мініатюрі, неначе небо у росі.

Я вірю твердо, вірю прямо, як в те, що радісно навкруг: потрібен нам Омар Хайяма, а не Верхарни лиш, мій друг!

Космічний час? Та ми не діти. Без різних форм не жиги нам. Тоді цвісти забороніте, в вік зореплавання, квіткам!

20.Х.62

Хитається сад мій вишневий гіллям без пожовклих листків. І клич журавлів кришталевий прощально мені одбринів.

А сонце пливе з небозводу й мов падає в теплу ріллю. Чого так люблю я природу? Чого так людей я люблю?

І квіти люблю я ті сині, що з ними зростає нове.

Бо квітка живе у людині, як в квітці людина живе.

20.Х.62

Буде плакать вітер за весною дзвінко, буде плакать вітер крізь туманів муть. На залізну землю упадуть сніжинки, білі, білі, білі, тихо упадуть.

Упадуть сніжинки, тихі і несмілі, аж до краю неба встелять білу путь. Вдарять копитами хуги коні білі і до хмар холодні гриви вознесуть.

Пісне моя, пісне, сповнена тепла ти, — знак того, що сонце ще обнімем ми.

Я весну з тобою буду ждати, ждати у холоднім царстві білої зими.

30.Х.62

І знову сниться ніч кривава під лезом траурним штика...

Там, на снігу, ворожа лава...

Я кулі шлю з броньовика, і дуло пальці обпіка.

Немов огню немає краю, метал торкається долонь.

Патрони з цинки я виймаю, і знову крик: “Огонь! Огонь!”

Чи вдарить смерть у серце співом, чи упаду в безодню я?

А кулі — пі-у, пі-у, пі-у!..

То юність огненна моя.

13.XI. 62

* * *

Як день сьогодні тепло-золот, хоч на усім печать зими!

Розлуки плач, розлуки холод пережили з тобою ми.

Тайга, вітрів глухе ридання, і пилка у руках худих...

Читаю всі твої страждання в твоїх я зморшках дорогих.

Сьогодні день такий криштальний, зимовий холод наче зник.

Хай все пройшло — в душі печальній воно записано навік.

Усе ти витримала, жінка, й благословляю я в піснях і погляд цей, і цю сивинку, і докір в стиснутих вустах.

14. IX. 62

Там, де верби шумлять над рікою, пригадав я далеке село.

Хай упали сніги, та весною моє серце в піснях розцвіло.

Там пташки щебетали уранці, плакав вітер у синій тиші, і смугляве хлоп’я в хворостянці цілу нічку складало вірші.

Цілу нічку все думав, хороший, про весну, про квітки, про блакить. Спить малий, і дописаний зошит біля нього розкритий лежить.

Буде знову казать йому ненька, що людей не годують пісні.

Рівно дихають груди маленькі, усміхається хлопчик у сні.

Хай упали сніги, та весною моє серце в піснях розцвіло.

Там, де верби шумлять над рікою, пригадав я далеке село.

10.XI1.62

Уже зоря, зоря моя вишнева, поклала ніжну косу на плече.

Я не люблю, як падають дерева, коли їх сталь безжальна підсіче.

їм не шуміть про молодість безкраю і не тягтись вершинами до зір.

І серце гострий жаль, як сталь, проймає, коли впаде зелений богатир.

Він упаде, простягнеться так дико, і бризне в синь листків зелена кров. І я над щастям, зрубаним навіки, неначе вітер, плакати готов.

11.ХІ162

Із збірки “Весни дихання ” (1964)

Знов дзвенить вечірня мандоліна про минулі, про далекі дні...

Де зоря упала на коліна,

край донецький сниться все мені.

Кожна стежка, кожний камінь сниться на зеленім березі ріки, і за вигоном, де залізниця, синьокрилі сняться вітряки.

За вікном багрянії суниці, де малим я слухав солов’я...

Ох, все сниться, сниться мені, сниться неповторна молодість моя.

2.ІХ.62

Де об берег хвилі б’ються дзвінко, де текли мої дитячі дні, кожна стежка, кожная травинка у мені, навіки у мені.

Тихі верби, далі, полустанки, журавлі, що линуть у вирій, золоте віконце хворостянки, що світило в тьмі мені глухій.

Над Дінцем осики тінь зелена, і в траві густій маленький я...

Я пишу, й хтось диха біля мене... Ах, це, друзі, молодість моя!..

2. IX. 62

Ти піснею серце колишеш і дум викликаєш рої...

Люблю, як ти ходиш і дишеш, твій голос і рухи твої.

Щоб бути з тобою дні й ночі, я води і далі молю...

Люблю твої брови, і очі, і всю