Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
І над простертими вперед штиками сіяли зорі в небі, як пожар.
Вони пливли над холодом металу, де за розривом землю рвав розрив, і їх огні немов благословляли притиснених до снігу вояків.
20.11.63
Знов село приснилось, де жилось, любилось, де такі прозорі хвилі на Дінці, де сльоза кохання солодко котилась по її гарячій молодій щоці...
Як гудки кричали і співали птиці, як з товаришами весело було, де гулять ходили ми до залізниці і акацій цвітом пахло все село!..
Знов весна настане, і квітки барвисті принесуть хвилини щастя і тепла.
Хоч давно живу я у великім місті, та забуть не можу рідного села.
25.11.63
Зорі багрянової шалі упали кінці на лани.
Запахли фіалками далі, я чую дихання весни.
Воно почуття мої множить, неначе в солодкому сні, закохану душу тривожить і кличе із серця пісні.
Всі кольори п’ють мої очі, хай швидше настане весна.
І пісня крилами тріпоче у серці моїм не одна.
Щоб линуть на роси світання, на щастям залиті лани, де небо, як очі кохані, синіє в диханні весни.
26.1163
Як дальній сад шумів, як сяяв зір дівочий!.. Ще й досі чую я тепло її щоки, ще й досі бачу я зірки тієї ночі, що відбивалися у дзеркалі ріки...
Десь тьохкав соловей, і плакав він неначе, що одинокий він, троянді вже не люб...
Я ж щастя пив сльозу із губ її гарячих, її розтулених, покірних, рідних губ...
Але настала мить — чуття її гаряче погасло, й попіл вкрив навік його густий... Десь тьохкав соловей, сміявся він неначе, що любий знову він троянді молодій.
Довгих років моїх не замовкли копита... Але ти — як весна молода.
Для любові й добра твоє серце одкрите, і уся ти — для щастя й труда.
Ми у полі йдемо. Голубіють діброви, а в дібровах дзвенять солов’ї.
Ти у серці моїм — наче промінь ранковий, дай же губи вишневі твої!
А навколо весна. У очах твоїх бачу я всю душу невинну твою.
І пашать твої губи, любов’ю гарячі...
З них я щастя і молодість п’ю.
Травень, 1963
Із збірки “За владу Рад” (1968)
* * *
Люблю України коханої небо, що буде, люблю, й що було.
Живи, моє серце, живи не для себе, для себе ж бо ти й не жило.
Щасливії люди, щасливих багато. Живуть для живого живі.
Тому я й повинен про щастя співати, коли навіть серце в крові!..
5. II. 1950
* * *
Вітер і панелі. Я давно вже в місті. Тільки не про нього зріє пісня ця. Сниться мені поле, вечори барвисті, береги пахучі рідного Дінця.
Трави, довгі трави, верби і осики, у вікні знайомім каганця огонь.
1 над синім ґанком дорогі навіки голубі акорди розлива гармонь.
Ті в пилу дороги, ті тини кривенькі, де в чарівні клуні місяць загляда, гай, де ми збирали восени опеньки, роки ті далекі, що знесла вода.
Щастя те рум’яне, що з вітрами тане, що в холодних далях зіркою сія.
І в вікні обличчя, вже таке туманне, як далека юність, як весна моя.
Вітер і панелі, гомін, гул і дзенькіт, від огнів заграви в тверді голубій.
Чому ж мені сняться ті тини кривенькі і в траві холодній перепела бій?..
30.ХІІ.39
ТУГА ЗА БАХМУТКОЮ
Як пісня, молодість пройшла... Вузенька, тиха й невеличка, край Чорногорівки-села текла мого дитинства річка.
Як страшно!.. Висохла вона, і де дорогою сухою машини мчать, де даль сумна, не гнуться верби над водою.
Кудись біжить шосе рябе, кругом шумить колгоспне поле. Бахмутко! Піснею тебе не воскресить мені ніколи.
Лиш ложа кам’яна печаль, де бігла ти в Дінець широкий,
і де залізних коней кроки, ридає за тобою даль.
Хто винен в тім, що зникла ти, не знаю я... Та проклинаю я серцем їх. Дерев кати зелені порубали зграї,
й криниці, звідки мчала ти, вони засипали камінням.
І вже не глянеш оком синім ти в вічне царство висоти.
В пилу шовковиці. З журбою про щось шепоче вітер їм, де йшов малим я за водою, де трав густих зелений дим...
Бахмутко!.. Ти уже весною потоком не помчиш мутним... Я гірко плачу за тобою, як за дитинством золотим. [195571
Над териконом диму клоччя, немов хмарок легкий політ.
Ти йшла, і в сині-сині очі заглянув тихий, карий світ.
Ми познайомились з тобою, і душ злилися береги...
Шуміло щастям і весною шахтарське місто навкруги.
Не знає осені утоми у двох серцях кохання цвіт.
1 повний сяйва, повний грому донецький край нам шле привіт.
[1955?
ВОНА ПІШЛА
Вона пішла, як це не раз робила.
Вже пізня ніч. Її усе нема...
І тьма зорить у вікна, як могила мого кохання, зла й холодна тьма.
Усе дзвенять, летять мої хвилини у тишині... Я слухаю їх дзвін, прозорий дзвін, що з кров’ю в жилах лине... Й годинник б’є: один... один... один...
Один!? О ні! Мої зі мною думи, і я лечу, немов на крилах їх...
Заходить день... З коханою в саду ми, де жовтий лист в алеях голубих
шумить під кроком вітру молодого, що теж зайшов закоханий у сад, як ми... О даль, о радісні дороги,
0 губ твоїх солодкий аромат!
1 хай тебе нема в цю ніч зі мною,
і, може, ще багато буде їх, таких ночей, поглиблених журбою моїх чекань, зітхань моїх тяжких.
Але тобі за щастя днів прожитих, тих днів, коли мене любила ти, я на уламках мрій моїх розбитих бажаю з іншим радості знайти.
Коли ж його ти приведеш до мене
і скажеш тихо: “Я його люблю...”, я, почуття скоряючи шалене, твою любов з другим благословлю,
щоб лиш пили ці очі, сині й милі, чужих очей сіяння золоте...
А я умру. 1 на моїй могилі кохання квітка сумно розцвіте,
така барвиста, в росянім інеї, така багряна, ніжна й молода.
1 соловей, ридаючи над нею, тобі про мене, може, нагада.
19.XI. 1949
Як же мені дихати, як мені ходити, як мені дивитись, розмовляти як?..
Бо без тебе думи, наче голі віти, як під гострим вітром облетілий мак.
Як мені співати, як життя любити серцем, що належить лиш тобі одній? Бродить полем осінь, покосили жито, весело всім жити в стороні моїй...
А мені так сумно
