Вибрані твори в двох томах. Том 1 - Володимир Миколайович Сосюра
На щоках твоїх, до болю милих, я губами пив алмази сліз...
Ми стояли. Падав сніг без звуку. Твої очі зорями цвіли...
1 в руках моїх кохані руки ніжними й покірними були.
Білі квіти розсипало небо, і співала в жилах юна кров...
Ми мовчали... Слів було не треба... Перший сніг і першая любов.
1957
* * *
До тебе, друг, любов мою незмінну не можу порівняти я ні з чим, так, як любов святу до Батьківщини, що володіє всім єством моїм.
Стоять сади в полоні мрій, в журбі за літа днями.
Б’є осінь в бубон золотий холодними вітрами.
Останній промінь в хмарах зник, що в небі, як отари.
Це хочуть розлучить навік із сонцем землю хмари.
Не дочекатися од них ні ласки, ні привіту.
І сніг посиплеться із них на землю, сном повиту.
Замовкне бубон золотий, засипаний снігами.
І тільки хуги лемент злий полине над полями.
Та буде знову, знов блакить у сяйві золотому!
Землі із сонцем розлучить ще не дано нікому.
Нехай воно холодне ще, та набереться сили, щоб цілувати гаряче весною землю милу.
1957
Любить свій край — це для народу жити, боротися за юне, за нове.
Любить свій край — це значить все любити, у чім його святе ім’я живе.
Дні проходять без ліку, одцвітають маї.
В моїм серці навіки сині очі твої.
І любов пломениста, що дала ти мені, як душа твоя чиста в їх морській глибині.
Грають радісно ріки, і шумують гаї.
В моїм серці навіки сині очі твої.
1957
Наближення зими у всьому серце чує: і в шелесті листків, і в вітрі, і в стежках, що ждуть, коли блакить в сніжинках завирує і срібним стане сад, і забіліє шлях.
Наближення зими... Пісень пташиних звуки замовкли в деревах оголених, смутних... Синіє холодно земля в сльозах розлуки із літом і теплом у мареві доріг...
Наближення зими. Берези білокорі готуються до сну під вітру тихий свист.
І з гілки падає у золотій покорі останній жовтий лист.
1957
Померкнула зоря в багряному спокої... Заснув осінній сад, і вечір угорі недбало розкида блакитною рукою холодні янтарі...
Я слухаю листків останнюю розмову, і мариться мені крізь споминів прибій, що в тишині алей іду я, юний знову, і в міріадах зір сіяє погляд твій...
Як серце повниться твоєю тишиною, осінній саде мій, оголений мій сад! Померкнула зоря в багряному спокої, як молодість, що знов не вернеться назад.
Не вернеться?! О ні! Вона ось тут, зі мною, як і моя любов, шумить в крові моїй...
Хоч шарудять листки покірно під ногою, та в зорях, як колись, сіяє погляд твій...
1957
Я люблю, коли в листя зелене дерева одягає весна, і під вітром хитаються клени, і співає в квітках далина.
Ще задумані далі безкраї зачаровують душу мою, коли жито в полях достигає і зозуля кує у гаю.
І так гарно під небом глибоким на Дніпрову дивитись блакить, як під вітру задуманим кроком жовте листя в садах шарудить...
Ще люблю голубу й неозору, сонцебарвну снігів далину і на шибках морозні узори, що нагадують серцю весну.
1957
Блукає осінь. Безгомінням цвіте її очей блакить, і у садах під вітром синім багряний плащ її шумить.
Вона мете сумні алеї, де пада золото руде, і важкогривий кінь за нею на чорнім поводі іде.
Вже на квітках іней, — не роси і недалеко вже до дня, як сяде осінь жовтокоса на чорногривого коня,
востаннє гляне на алеї в диханні хол ода й біди і в даль поїде... А за нею сніг замітатиме сліди...
1957
Я між рейок стальних у задумі стояв, і здалось, підійшла ти до мене...
Крок зробив я назад, і повз мене промчав чорний поїзд, як буря шалена...
Як це сталось, не знаю... Та в спомині знов я натруджене серце тривожу, як мене врятувала від смерті любов в юні дні, що забуть я не можу.
Пролітають машини за синім вікном у залізному денному шумі...
Знов згадалось те місто над сивим Дніпром і між рейок юнак у задумі...
1957
Був я колись струнким і чорнобровим... Але пройшли, не вернуться літа, неначе милим листям у діброві одгомоніла осінь золота.
О, як горить душа моя тривожна, і тому сумно, любі, так мені...
Та в пісні все, усе вернути можна: і юність, і дитинства дальні дні.
Я з піснею нічого не боюся, бо час її не подола в бою.
Так геть же сум! Я в дзеркало дивлюся з усмішкою на сивину мою.
1957
ОРИСІ
Тупотять маленькі ноженята, і од щастя — наче промінь я.
Кожний ранок у мою кімнату прибіга онученька моя.
Я люблю очей її сіяння, що подібне до вогню зірок.
І звучить дитяче лепетання, наче срібний весняний струмок.
Скільки світла й радості поету!
А ясне продовження моє підіймає ручками штиблети і мені у ліжко подає.
Кожний ранок для душі, як свято, коли день зриває тьми печать, і маленькі рідні ноженята у кімнаті дрібно тупотять.
1957
Берізка тоненька, струнка і ясна, зеленого дуба любила і часто тулилась до нього вона і листям од щастя тремтіла.
І дружбу вони не ховали свою, як зорі огні пурпурові.
Минали їх дні у зеленім гаю в любові, в солодкій розмові...
Як небо, всміхався їм щастя розмай, і сонце ласкаво сіяло.
Та буря страшна налетіла на гай і ніжну берізку зламала.
Для неї ніколи не прийде весна, ніхто не поверне їй сили...
На травах печальних лежала вона, і сльози на листі тремтіли.
Де біла берізка дивилась в блакить, де тихо зітхала востаннє, лиш дуб одинокий в зажурі стоїть і слухає вітру ридання...
1957
Тінь... день... даль...
Дзінь!.. Дзень! Сталь...
Десь в лугах пливуть тумани... Не журись, моя кохана, вії не печаль!
Що смутна далина,
облітають тихі клени...
Ще для тебе і для мене розцвіте весна!
Вечір... Даль...
Пісні жаль...
Десь пливуть в лугах тумани... Не журись, моя кохана, вії не печаль!
1957
Було це, здається, учора. Такої не знав я краси...
Ми довго стояли над морем і слухали хвиль голоси.
А вечір розлив в неозорі зорі золотої вино, і шум кипарисів і моря звучали в душі як одно.
Над гулом безодні і суші дві чайки летіли кудись, і наче закоханих душі, крилами вони обнялись.
1957
Співали пташки голосисто у сяйві з небесних
