Квітка кохання - Валентин Олександрович Кудрицький

ПРОЩАВАЙ, ОЧАКІВ! Прощай, Очаків легендарний, Ти нас і грів, і годував, І разом з нами ти під Сонцем І сам, як витязь, кайфував. Звичайно, важко розлучатись, Як друга вірного знайдеш, Але я вірю й запевняю, Що й ще приїдем, як гукнеш. Ну як, кирпаті чарівниці, Ну як, Грицько, не підведем? Бо що нам скажуть молодиці, Як їм любов не принесем? Дівчата сльози витирають, О, як їм хороше тут всім! Та рельси рими підбирають, Де їх чекає отчий дім. 28.8.1988 р. З ГЛИБИН НАРОДНИХ Кобзарю Супруну Як заграв Супрун на кобзі Про козацькі ті часи, То мені здалось, почув я Наших предків голоси. 8.8.1988 р. В ГАЮ З кожним роком, з кожним днем Менш душа горить вогнем. Та щось твориться із нею, Варто їй побачить фею. І здається, згасло небо, І душа вже майже спить, Та варт глянуть їй на тебе – Й знову гай всю ніч шумить. 12.6.2008 р. ЧОМУ КРИЧАЛИ БДЖОЛИ? Із усіх робіт на світі Не люблю я мед качать, Бо мені тоді здається, Ніби бджілочки кричать. І голосять на все поле: – Що ж ти робиш, старина? Глянь, який надворі холод І далеко ще весна. 30.6.1999 р. ПРО ЖАДНІСТЬ І БІДНІСТЬ Колись казав мені мій батько: – Хочеш стать добрим бджолярем, Не обдирай ти бджіл до нитки І менше їх лякай вогнем! Бджола не любить жадних й бідних, Як хмарок – небо голубе, Один бере, бо надто бідний, Жадний – від жадності гребе. 30.6.1999 р. ЩОБ ДОВШЕ ЖИТИ Чим більш добра людині зробиш, Тим більше в світі проживеш, І можеш в тім ти не вагатись: Чим більш даси – більш сам візьмеш. І я щасливий, що ще можу Хоч чимось всім допомогать, А що для бідної людини Зробив «народний» депутат? 13.5.1999 р. ЩО РОБЛЯТЬ КОРОЛІ? – Що в нас роблять королі? – Чистять миски на столі. 23.10.2010 р. В РЕДАКЦІЇ В редакцію якось зайшов я з дружком. Редактор: – Ну що в вас? Давайте! Поклав перед ним я свій товстий альбом: – Будь-ласка, беріть і читайте. Редактор ліниво погладив чоло І ввічливо нам посміхнувся, Що страх, мов рукою, із мене зняло І я, як живий, ворухнувся. По вигляду, видно, чиновник – педант, Бо надто завзято читає, Мабуть, що сподобавсь йому мій роман, Що міцно в руках так тримає. Проте, нас присісти він не запросив, Напевно, за трон свій злякався, Щоб я або друг мій той стіл не зайняв, Де він все життя розважався. Дивлюсь, він уже і за вірші прийнявсь, Сидить і гортає, гортає, Неначе в тих віршах шукає мільйон, Якого там, звісно, немає. До мене не зразу те дійство дійшло, Чому так рукопис гортає? Дивлюся – всі вірші лежать на столі, А він уже й нас роздягає. Я глянув з презирством на того рвача І тут зрозумів все відразу, Чому не читають в нас люди Драча Й від нього біжать, як від сказу. Дивлюсь, і останній вже том прочитав, А очі, як в того Іуди, Як глянув на мене, немов загарчав, Що аж оглянулися люди. І я мимоволі подумав собі: З таким недалеко й до грижі, Бо ці всіх пройдисвітів в нас бережуть, А справжніх калічать і ріжуть. Й куди не поїдьте,