Том 9 - Леся Українка
що на Чорному морю все недобре починає,
зла супротивна хвилешна хвиля уставає,
судна козацькі17!*, молодецькі1'!
на три части розбиває.
Перву часть ухопило — в турецьку землю занесло, другу часть ухопило — в Дунайське гирло забило; а третя часть тут має, посередині Чорного моря, на бистрій хвилі, на лихій хуртовині потопає.
О при той 18 части було ві(й)ська много, хто був старшиною?
Грицько Коломі19чин
окличен 20
0 до козаків словами промовляйи, сльозами (в)бливайи:
— Ей, козаки, панове-молодці, добре ви дбайте,
гріхов (sic) не тайте,
сповідайтесь ви наперед милосердному богу
1 Чорному морю,
ой отаману кошовому.
(А) ті (ж) козаки те зачували, та всі замовчали,
(о) тільки (ж) обізветься Олексій
Попович —
гетьман-запорожець.
— Ой козаки, панове-молодці, добре ви вчиніте,
мене ж, Олексія Поповича, самого возьміте,
до моєї шиї біленький камінь прив’яжіте,
очі мої козацькії, молодецькії
червоной китайкой запніте,
ой самого мене в Чорне море іспустіте;
нехай же я буду
сам своєю головою
Чорне море дарувати,
ніж(е)ли я маю много душ вір
християнських по Чорному морю безневинно погубляти. (Ой) ті ж козаки те зачували, до Олексія Поповича словами промовляли, сльозами обливали:
— Ей, Олексію Поповичу, славний лицарю, писарю,
ти ж сьвате письмо по утричі на день
читайиш (sic) і нас, простих козаків, на все добре
научайиш, (sic)
почому ж ти від нас гріхів більше майиш? (Ой) Олексій Попович те зачувайи, словами промовляє, сльозами обливає:
— Ей козаки, панове-молодці, я ж сьвате письмо по тричі на деиь
читаю
і вас, простих козаків, на все добре
научаю,
від вас таки гріхів більше маю, що я в охотне військо од’їжджав, недобре починав,
з отцем і з матір’ю прощення не мав і старшого брата за брата не мав, старшую сестру збарзе поважав, ой у груди стременом одпихав, либонь мене, панове-молодці, найбільше11 (й) то гріхів спіткав.
Ой що 21 із города вибігав, триста душ маленьких дітей конем розбивав,
кров християнську безневинно я
проливав.
Ой молодії жени за ворота вибігали, маленькі дітки на руки хватали, мене, Олексія Поповича, кляли-проклинали. Ой іще ж я поз сорок церков пробігав, за своєю городощу шапки не скидав, на себе хреста не складав
і отцівської-материної молитви не
споминав, либонь мене, козаки панове-молодці, найбільше то гріх спіткав.
Ой іще мимо царську громаду пробігав.
За своєю гордощу шапки не скидав, мужикам-козакам на день добрий не давав, с празником не поздоровляв, либонь мене, козаки панове-молодці, найбільше то 22 гріх спіткав.
Ой не єсть же се 23 мене Чорне море
потопляє,
а єсть се 1 мене отцівська-материна молитва од смерті вборонила, на Чорному морю не втопила.
(То) 2 як буду я до отца (sic), до
матері, до роду прибувати,
буду отца і матір штити-танувати й
поважати, і старілого брата буду я за рідного отца
почитати,
а близьких сусід за рідне браття в себе
мати.
Скоро став Олексій Попович по істинні
правді гріхи богу сповідати,
зараз стала зла супротивна хвилешна
хвиля
на Чорному морю притихати.
Притихала і впадала,
мов на Чорному морю не бувала, ой усіх козаків до острова живцем 24
прибивала. Ті козаки на острові (sic) виходили, сльозами обливали, що на якомусь 25 Чорному морю, на бистрій хвилі, на лихій хуртовині потопали,
о (sic) одного через Олексія Поповича козака
з міждо 26 війська не втеряли.
(Ей) Олексій Попович на чуда (sic,
мабуть, на чердак) виходжає,
бере в руки сьвате письмо,
по тричі на день читає,
ой усіх козаків на все добре научає:
— Слухайте, козаки, панове-молодці,
як се сьвате письмо висьвічуйи,
на все молениє указуйе:
ей, которий чоловік отцівську-материну
молитву штить-шанує-поважає, то отцівська-материна молитва у купецтві, і в реместві, і на полі, і на морі
(о) на помощ (sic) спомагає,
то отцівська-материна молитва
зо дна моря винімає,
од великих гріхів душу відкупляє,
в царствія небесного привождає,
за которими молитвами стали ми хліба-солі
поживати...
Дай же, боже, миру царському і народу християнському од сьогодні всім на здравія, на многая лєта, многая лєта!
Ой не діброва зашуміла, як удова старая з своїми дітками маленькими в своєму дому гомоніла.
Мала собі вдова три сини, як ясниї гласниї соколи.
Вона ж годувала,
до зросту в найми не пускала,
вона ж свої головоньці
при старости літ
при їх жития сподівала.
А скоро стали сини
до разума дохожати,
стали молоде подружжя принімати (sic).
Зараз стали матері, старій удові,
хлібом-сіллю дорікати,
із домівки ізсилати.
— Іди ж ти, пене11, пріч від мене11, будуть, нене11, гості в мене11,
царі та князі,
будуть пити, гуляти,
будеш ти, мати старая, у порога стояти,
ой то як же тебе не знатиму
за своєю гордощею,
як тебе назвати вже й мати.
А та удова се зачуває, із двора схожає, по вулиці склоняє-валяє, за своїми дрібними сльозами світа божого не видає.
— Що великая туга коло мого серця,
мов хто ножем пробиває.
Ой близькі сусіди поглядали:
— Ей, удово, старая мати,
іди ж у наш дом чужий проживати, будем ми тебе хлібом-сіллю годувати, будеш ти наших маленьких діток
доглядати.
А та вдова те зачуває, у чужий дом ухожає, живе-проживає, хатку помітає,
(лавки помиває), ой на ранній зорі, на вечірній спочивання собі ніколи вона не має, ой своїх синів збарзе зневажає, клене-проклинає:
— Ой сини мої, сини,
три, як ясниї, гласниї соколи, бодай же ви отнині довіку щастя й долі не мали, як ви мене при старости літ з домівки зіслали!
Що як я ручками та пучками хліба-солі заробляла та вас годувала, а тепер хотя б не пила, не їла, хотя б у вас в тихомирстві пожила! Коториї в них пили та гуляли, за ворота вийшовши, їх осуждали:
— Братіки милі, голубоньки сиві, стілько ж ми в вас п’ємо та гуляємо, почому ж ми старої матері в вічі
видом не видаємо?
Чи ви її зададр,
чи ви її
