Том 9 - Леся Українка
— Ти ж тут нікого не пускай та й сам не виходь, хоч би хто й кликав.
— Добре, добре,— каже півник, засуне хату та й сидить, аж поки котик вернеться.
Навідала півника лисиця та й надумала його підманити. Підійде під віконце, як котика нема вдома, та й підмовляє:
— Ходи, ходи, півнику, до мене, що у мене золота пшениця, медяна водиця.
А півник їй:
— То-ток, то-ток, не велів коток!
Бачить лисиця, що так не бере, прийшла раз уночі, насипала півникові попід вікном золотої пшениці, а сама засіла за кущем. Тільки що котик вийшов по здобич, а півник одсунув кватирку та й виглядає. Бачить: нікого
Климснт Квітка. Фото
Ой у лиски, в лиски новий двір та чотири дочки на вибір, п’ятий синко ще й Пилипко.
Вийди, лисе, подивися, чи хороше граюі
От найстарша лисичівна не втерпіла та й каже до менших:
— Ви тут посидьте, а я піду подивлюсь, що воно там так хороше грає?
Тільки що вийшла, а котик її — цок у лобок та в писану кайстру! А сам знов грає:
Ой у лиски, в лиски новий двір... і т. д.
Не втерпіла й друга лисичівна та й собі вийшла, а він і ту — цок у лобок та в писану кайстру! Так усіх штирох виманив. А синко Пилипко жде-пожде сестричок — не вертаються:
— Піду-но,— каже,— позаганяю, а то мати прийде, битиме.
Та й вийшов з хати. От котик і його — цок у лобок та в писану кайстру! А потім почепив кайстру на сухій вербі, сам — у хату, знайшов півника, розв’язав, взяли вони удвох усю лисиччину страву поїли, горщика з окропом вивернули, горшки-миски побили, а самі втекли додому.
Та вже потім півник довіку слухав котика.
(м. Миропілля, в Звягельщині)
Варіанти: Рудченко. Народные южнорусские сказки (Киев, 1870), т. 1, ст. 27; т. 2, ст. 3.
КАЗКА ПРО ЇВАШКА
(Сю казку мало котре з сільських дітей не знає; її навіть часом удають, мов гру: одне стає за «ївашка», друге за «відьму», а решта за «Оленку», за батька з матір’ю та за гусей, так кожне співає й проказує, як там за кого приходиться в казці.)
Був собі чоловік та жінка, а в них синок — одиначок Івашко. Ото ївашко, як підріс трошки, став просити батька:
— Зробіть мені, тату, човник та весельце, то я буду рибку ловити та вас обох при старощах годуватиму.
— Куди тобі, синку, ти ще малий,— каже батько.
А він таки в одно:
— Зробіть та й зробіть.
От зробив йому батько човна і весельце, і став ївашко рибалити. Поплине ївашко геть-геть річкою, а мати тим часом йому їсти наварить та в двойнятка накладе, візьме ті двойнятка ще й сорочечку білу для Івася, піде до берега, стане та й кличе:
ївашечку, Івашечку, приплинь, приплинь до бережка, я дам тобі їсти-пити і хороше походити.
А ївашко почує:
— Це ж меї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Приплине, пообідає, сорочечку білу озьме, подякує, віддасть матері рибку, що наловив, та й знов на річку.
Нагледіла ївашка відьма та й каже собі:
— Ото б добре ївашкового м’ясця попоїсти! Дай-но я його підманю.
Стала в обідню годину на бережку та й кличе:
ївашечку, ївашечку, приплинь, приплинь до бережка, я дам тобі їсти-пити і хороше походити.
ївашко послухав, послухав:
— Ні, це не меї матінки голосок, у меї матінки голосок, як шовк, а се такий, як вовк. Пливи, пливи, човнику, далі та далі!
Бачить відьма, що так не підманить, пішла до коваля:
— Ковалю, ковалю, скуй мені такий голос, як у їваш-кової матері.
Коваль скував їй тоненький голос, а вона пішла до річки та вже новим голосом кличе ївашка:
ївашечку, ївашечку, приплинь, приплинь до бережка, я дам тобі їсти-пити і хороше походити.
ївашко слухає:
— Оце ж меї матінки голосок. Пливи, пливи, човнику, до бережка.
Тільки що ївашко на бережок, а відьма його хап! та й потягла до свеї хати. Принесла та й каже дочці:
— Ось на, Оленко, цього хлопчика, спечи мені його на обід.
— Добре, мамо,— каже Оленка,— я вже й у печі напалила.
— То я піду по сіль,— каже відьма,— а поки вернуся, щоб була мені печеня готова.
Відьма пішла по сіль, а Оленка взяла лопату та й каже* до ївашка:
— Сядай, хлопче, на лопату.
А ївашко каже:
— Та я не вмію.
— Та сядай, сядай!
От Івашко то руку покладе, то голову, а все не сідає, нібито не вміє, а далі до Оленки:
— Ти мені покажи, як сядати, то я й сяду.
— Та от же так, дивися!
Сіла Оленка на лопату, а Івашко її шух! — у піч і заслонкою затулив, там вона й спеклась.
Вибіг Івашко з хати, коли чує — відьма йде; він хутчій на явора, сховався та й сидить.
Увійшла відьма в хату, бачить, нема Оленки:
— Ну, проклята дівка! тільки я з хати, а вона вже й чкурнула. Я ж тобі дам! нема що, пообідаю сама.
Витягла сама печеню, наїлася, пішла лягла під явором та й качається:
— Покочуся, цовалюся, Івашкового м’ясця наївшися!
А Івашко не втерпів та з явора до неї:
*— Покотися, повалися, Оленчиного м’ясця наївшися!
— А, то ти тут, сякий-такий сину! Чекай же, я ж таки тебе ззім!
Та й почала відьма явора гризти. Гризе, гризе та зубами клацає. Бачить Івашко, що непереливки, аж тут, дивиться, летять гуси. Він до їх:
Гуси, гуси,
