Том 9 - Леся Українка

А вони кажуть.

— Нам ніколи, нехай тебе задні візьмуть,— та й полетіли.

А відьма все гризе, аж явір трясеться.

Надлетіли задні гуси. Івашко до їх:

Гуси, гуси, лебедята, озьміть мене на крилята...

— Нехай тебе заднє озьме! — кажуть гуси та й полетіли.

А відьма вже так явора підгризла, що він аж похилився, от-от упаде.

Коли то летить їдна гусочка, їдно крильце їй перебите, то вона од гурту одбилась та так сама позаду і летить.

ївашко заплакав та до неї:

Ой гусятко, лебедятко, озьми мене на крилятко та понеси до батенька, а в батенька їсти-пити і хороше походити.

Шкода стало гусочці ївашка, от вона й каже:

— Так вже сядай, може, якось долетимо.

ївашко сів на неї, та й полетіли. Відьма як побачила, що ївашко таки втік, надулася спересердя та й луснула. А ївашко з гусочкою полетіли-полетіли та під батьковим віконцем сіли. Став ївашко під віконцем та й слухає, що там старі гомонять. А там мати пиріжки з печі виймає по парі, кладе їх на віконце та й примовляє:

— Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.

А ївашко з-поза вікна й обзивається:

— А ївашкові й нема!

— Ой, старий,— каже мати,— щось мені так як їваш-ків голос вчувається!

— Та де там, стара, нашого ївашка вже на світі немає.

Утерла стара сльози та й знов до пиріжків:

— Це тобі, дідусю, а це мені, дідусю.

Аж ївашко знов:

— А ївашкові й нема!

— Та ні таки, старий,— каже мати,— я добре чую, це або він, або його душечка.

Вийшли старі за поріг, аж дивляться — ївашко стоїть під віконцем. Поздоровкались, почоломкались та такі то вже раді! Мати ївашкові і головку змила, і сорочечку білу дала, і нагодувала, а гусочці щонайліпшого зерна посипала. Та й стали вони всі укупочці жити. І досі жиють та хліб жують.

От вам казка, а мені бубликів в’язка.

(м. Миропілля, в Звягельщині)

Варіанти: Чубинский. Труды этногр.-стат. эксп., т. II, ст. 406. Драгоманов. Малорусские народные предания и

рассказы (Киев, 1876), ст. 353. Кулиш. Записки о Юж-ной Руси (Петерб., 1857), т. II, ст. 17. Рудченко. Народ-ные южнорусские сказки, т. 2, ст. 38.

15

КАЗКА ПРО ДИВНУ СОПІЛКУ

Був собі чоловік та жінка, а в них два сини, і мали вони такий садок, що як уродить рясно та продадуть садовину, то цілий рік з того еамого аж до нового годуються. Аж то унадився у той садок веприк з лісу, риє та й риє щоночі, а вдосвіта втікає, і ніяк його достерегти не можна. Щонайліпше дерево підрив, та й став садок підсихати. От батько й каже до синів:

— Достережіть мені, що воно садка псує, а котрий

з вас допантрує садка, тому й садок буде по моїй смерті.

Пішли хлопці вночі на варту, позасідали в садку та й ждуть. То старший посидів, посидів та й заснув, а менший нарубав терну та й обложився геть навколо: отож як почне його сон змагати, то він кивнеться, вколеться на шпичку тернову та й прокинеться; так цілу ніч не заснув на чатах. Аж то перед світом чує, щось хропе та ломиться в садок. Дивиться хлопець, а то веприк з лісу — полум’ям дише, ’клами землю пише, копитами загрібає, хвостом слід замітає. Стрілив хлопець та й забив веприка враз. Тільки менший брат стрілив, то старший прокинувся, бачить — веприк вже забитий; так йому заздрісно стало, що вже тепер батько на меншого садок запише,— узяв та й забив брата з своєї стрільби, поховав його в полі при дорозі, а сам поніс веприка додому.

— А де ж брат? — питає батько.

— Брата,— каже син,— оцей веприк розірвав, то я веприка застрілив, а братового тіла не знайшов.

Заплакали старі, батько в плач, мати в голос. Став їх старший син потішати та так придобрився, що батько йому ще за життя і хату, й обійстя віддав, аби він їх, старих, при собі до смерті тримав.

А над забитим братом в полі при дорозі виросла калина, та така хороша, аж гочі бере, літо й зиму на ній і лист, і цвіт, і ягідки, все разом.

їдуть якось тим шляхом чумаки та дивуються:

— Що то воно за калина така дивна?

А їден вирізав гілку, зробив сопілку, сів собі на воза, їде та й грає, а сопілка йому людським голосом співає, словами промовляє:

Помалу-малу, чумаче, грай, не врази ж мого серденька вкрай!

Брат мене вбив, в землю зарив за того веприка, що в саду рив.

Злякався чумак, хотів ту сопілку викинути, а товариші кажуть:

— Не кидай, треба людей попитати, може, хто скаже, проти чого воно.

Доїхали до села, до крайньої хати, поспросились на ніч, там їх прийняли, ще й вечеряти запросили. Сидять вони, вечеряють та про те диво розказують, що яка то дивна у них сопілка з теї калини, що росте при дорозі:

— Ось нате, господарю, хоч самі заграйте.

Узяв старий господар сопілку, заграв, а вона до нього людським голосом співає, словами промовляє:

Помалу-малу, батеньку, грай, не врази ж мого серденька вкрай!

Брат мене вбив, в землю зарив за того веприка, що в саду рив.

— Що воно таке? — каже господар-.— Ану-но ще ти, стара, заграй!

Узяла стара господиня сопілку, а вона й до неї:

Помалу-малу, матінко, грай, не врази ж мого серденька вкрай!

Брат мене вбив, в землю зарив за того веприка, що в саду рив.

Тоді старий до сина:

— Тепер ти грай.

Той не хоче:

— Чи я малий у дудочку грати?

Та батько таки примусив. Тільки то молодий господар сопілку до губи притулив, а вона як заквилить:

Помалу-малу, братику, грай, не врази ж мого серденька вкрай!

Ти ж мене вбив, в землю зарив за того веприка, що в саду