Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

Через день або два, вибравшися на прохід з сотником Мельником і його дружиною, "в рові побіч насипу завважив свіжу яму, подібну до гроба, — пише далі отець Кузьма. — Здивований, запитав я, що це може бути? Сотник Мельник відповів, що сьогодні о 6-ій год. вечора має відбутися тут екзекуція полковника Болбочана. Ця вістка подіяла на мене як грім… Я запропонував поворот додому.

По повороті до мого вагону я завважив зміни. Замість стрільців-галичан — стоять якісь косоокі з крісами. Це мене ще більше поденервувало. Заходжу до свого переділу, дивлюсь на годинник. Година півшостої. Не минуло 10 хвилин, коли чую нелюдський крик: "Рятуйте!"

Я вибіг на коридор і бачу ось яку сцену. В куті коридора стоїть високий командир з револьвером в руках, а двох високих стрільців намагаються витягнути з переділу полковника Болбочана, що заперся руками і ногами в двері, благав про порятунок. На дворі стояв цілий відділ косооких, що мали ескортувати на місце екзекуції. Я зблизився до цього переділу, а Болбочан боязко закликав: "Пан-отче. рятуйте! Я хочу щось вам дуже важного сказати".

Я не знаю, звідки в мене набралось тут стільки енергії, що я категорично наказав: "Відпустити!" Цей виступ загіпнотизував як командира, так і стрільців, що перший занімів, а другі слухняно випустили полковника з своїх рук. Я ввійшов до переділу й, не можучи вдержатися з поденервування на ногах, сів. Дзвонячи зубами, Болбочан говорить: "Пан-отче, я знаю тайну, яку відкрити можу лише Вам, як священикові, й Головному Отаманові, Від неї залежить вся судьба України. Скажіть Головному Отаманові, відповідальному за це, що я хочу про це з ним говорити". "Добре, пане полковнику, я зараз біжу до Головного Отамана, будьте спокійні", — відповідаю.

Вийшовши з переділу на коридор, даю наказ командирові, щоб не рухав полковника, доки не поверну від Головного Отамана. Це саме повторив я й черговому сотнику Мельникові, що мав допильнувати екзекуції й чекав біля вагону. Із запертим духом біжу там і добиваюся до сальонки. Двері замкнені. З цілою силою вдаряю кулаками, і за хвилину двері відчинились, переді мною станув полковник Доценко, ад'ютант Головного Отамана. На запит, чого я бажаю, — кажу, що мушу бачитись з Головним Отаманом у справі полковника Болбочана, якого перед хвилею хотіли вести на розстріл.

— Тепер, — каже полковник Доценко, — відбувається засідання Уряду й Головний Отаман не має на це часу…

— Однак я мушу бачитись, — кажу, — й якщо цього не буде, то я зроблю скандал…

— Підождіть, — каже Доценко, й за хвилину явився пан, якого я не знав, це був міністр справедливости…

— В чому справа? — питає він.

— Справа Болбочана, — відповідаю.

— Але ж ця справа вже пересуджена й він, — дивиться на годинник, — повинен вже бути розстріляний.

— Ні,— кажу, — перед хвилею тягнули вже його на розстріл, але він, побачивши мене, сказав, що знає тайну, від якої залежить судьба України, і яку відкрити може лише мені, як священикові, й Головному Отаманові. Це є його останнє бажання. В культурному світі навіть найбільшому злочинцеві задовольняють останнє бажання, а полковник Болбочан не є таким злочинцем, — він має також великі заслуги для України…

— Підождіть, зараз повернуся, — сказав пан міністр. І справді, по кількох хвилинах вернувся й говорить:

— Скажіть командирові, що екзекуцію відложено, — буде нова розправа.

— Прошу дати це на папері,— кажу я, — бо на мої слова можуть не повірити. Пан міністр написав це на куснику паперу, який я відтак вручив сотнику Мельникові. Так отже, екзекуція в тому дні не відбулась".[25]

На підставі іншого документу виявляється, що полковнику Болбочанові намагався допомогти ще інший священик, який згодом став митрополитом української православної церкви. В справі Болбочана він подав таке свідчення:

"В часі Визвольних Змагань я був духовником Української Армії. Звичайно, перебував при уряді. Лише час від часу виїздив в різні службові відрядження, У перших місяцях 1919 р. я повернув з одного такого відрядження до уряду, який тоді знаходився в Чорному Острові. Дуже скоро довідався я, що тут перебуває заарештований полковник Болбочан, якого того самого дня мали розстріляти, Як духовник Української Армії, я вистарався о відповідне позволения, щоби відвідати Полковника, і пішов до нього, щоби дати йому посліднє прощання і полегшити перехід до іншого світу.

Коли я дістався до Полковника, то він був страшно поденервований. Ввесь час ходив з кутка в куток. Час від часу голосно говорив: "Де мої Запорожці? Де старшини і козаки? Чому не йдуть визволити мене від цих пекельних мук?" Далі він заспокоївся, Почали розмовляти. Полковник поцікавився долею своєї дружини та розпитував, де вона і що з нею, При кінці наших розмов запитував мене про те, чи не міг би Головний Отаман зменшити йому кару. Це дало мені підставу думати про інтервенцію перед Головним Отаманом про зменшення кари для Болбочана, Поінформував я Полковника про мою думку і залишив його, щоб шукати побачення з Петлюрою. Симон Васильович, як і завше, перебував десь на фронті. Я порозумівся зі старшинами, які особисто знали і дуже шанували Болбочана, про здержання екзекуції до часу мого порозуміння з Головним Отаманом. Лише коло півночі одержав я телефонічне сполучення з Симоном Васильовичем. Поінформував його про ситуацію і просив про зменшення кари для Полковника. Відповідь була коротка і суха: "Завтра буду в Чорному Острові, тоді про все поговоримо". На слідуючий день Симон Васильович прибув до Чорного Острова. Лише коло полудня я міг дістатися до нього.

Знову з'ясував йому справу і попросив о зменшення кари для полковника Болбочана. Петлюра мовчки вислухав моє прохання. Трохи постояв біля мене, нічого не відповів і мовчки відійшов. Так закінчилася моя інтервенція перед Симоном Васильовичем про зменшення кари для Полковника Болбочана. В кожному разі, завдяки цій інтервенції екзекуція того дня не відбулася".