Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера
Я поставив питання, чи не находить Рада Міністрів можливим звернутися до Головного Отамана з пропозицією помилувати Болбочана, але ця думка була підтримана тільки А. Лівицьким; всі ж інші цю мою пропозицію категорично відкинули.
Якщо не помиляюся, було прийнято резолюцію, в якій говорилося, що Рада Міністрів вважає справу Болбочана справою фронтовою і не находить можливим забрати в ній голос. Осецький заявив, що цю постанову Ради Міністрів розуміє так, що справа Болбочана належить виключно до його компетенції, і відповідно до цого буде далі її провадити.
Після того Осецький відклав виконання кари, щоб дати можливість Болбочану вільно робити свої зізнання. Щодня Лихопай ходив до Болбочана на допит; той тягнув зізнання різними незначними подробицями, а після яких двох годин допиту заявляв, що вже втомився і вимагав перерву, сподіваючись, що за цей час його прихильники випросять у С. Петлюри або помилування, або зм'якшення присуду. Але прихильники його не зробили нічого в цьому напрямку. Та й прихильників тих було дуже небагато".[14]
Неважко зрозуміти, чому уряд відкинув пропозицію Б, Мартоса зайнятися справою П. Болбочана. Багато військових і політичних діячів усвідомлювали катастрофічний стан на фронті. Ще у квітні почали думати про зміну в політичному керівництві головним чином про усунення з поста Головного Отамана С. Петлюри і про замирення на одному з фронтів. "У деяких міністрів уряду Мартоса, — згадує генерал Єрошевич, — з'явилася думка замиритися з більшовиками та спільно з ними починати боротьбу проти буржуазної Польщі. Таку думку підтримували деякі військовики-політикани, а саме, Наказний Отаман генерал Осецький та командир Корпусу Січових Стрільців полковник Є. Коновалець. З власної ініціативи деякі партії, що до них належали й деякі міністри, ввійшли в переговори в цій справі з Раковським, що сидів у Києві…" З перехопленого листування ці переговори стали відомі вищим військовим колам, і з того приводу "скликано в Здолбунові 11 квітня 1919 року Державну Нараду. Голосування на тій нараді дало такі наслідки; воєнний міністр Сиротенко (прапорщик російського війська) від імені уряду (хоч не всі міністри були того погляду, були і протилежного), Наказний Отаман генерал Осецький, полковник Євген Коновалець, полковник Андрій Мельник (тоді Начальник Штабу Дієвої Армії) висловились за замирення з більшовиками та війну з Польщею, обминувши ставлення до більшовиків.
Отаман Оскілко, як командант Північної Групи і член партії Українських Самостійників, генерал Агапіїв та генерал Сінклер (Начальник Генерального Штабу) — за мир із Польщею та за війну з більшовиками. Член Директорії А. Макаренко, хоч і висловився за війну на два фронти, але від голосування утримався; утримався від голосування і Головний Отаман С. Петлюра".[15] Далі генерал Єрошевич пише, що саме таке становище довело до рішення соціал-самостійників "усунути кабінет Мартос-Мазепа, але не чіпати Директорії".[16] Отаман Оскілко, як командир Північної Групи, мав провести цей переворот, який, як відомо, закінчився невдачею. Отже, навіть і натяк на повторення такого випадку поставив членів уряду в оборонне становище, і навряд чи будь-хто, пов'язаний із дійсною чи видуманою змовою, включно з полковником Болбочаном, міг сподіватися заходів про помилування.
Прихильники полковника П. Болбочана докладали багато зусиль, щоб врятувати його від смерті. Як пише генерал Микола Капустянський, прохання про помилування надходили від 7-ї, 8-ї і частин 6-ї дивізії, командира Запорозької Групи полковника Сальського, отамана Є. Коновальця та Державного Інспектора Запорозької Групи Дерещука.[17] Коли ж стало відомо про вирок смерті, "Запорожці на фронті захвилювались", — пише Петро Солуха. Симон Петлюра, який в той час перебував на фронті, "заспокоював козаків, кажучи, що Болбочан розстріляний не буде, я до того не допущу; хоч суд уже виніс приговір, але я дам розпорядження переглянути справу".[18 18а 18б] Але тому, що вже було винесено вирок, і що справа опинилася в руках Головного і Наказного Отаманів, всі прохання мусіли проходити через їх руки і, як виявилося з дальшого перебігу подій, вони зовсім не мали наміру виявити будь-якого милосердя. Що ж до іншого роду підтримки, тобто збройної інтервенції, то це означало б хаос на фронті, братовбивчу боротьбу, в якій не було б переможця, а передчасна перемога наступаючого ворога. Для полковника Болбочана лишився лише один шлях — а саме, як пише Б. Мартос, "сподіватися на ласку С. Петлюри…"[19]
У справі про помилування О. Андрієвський пише таке:
"Чи знав Петлюра про присуд над Болбочаном? Знав. Чи зверталися до нього о помилування? Так, зверталися. Але він нічого не міг зробити супроти тої кліки, що його оточувала. Коли я говорив
