Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера
На другий день після наради Осецького з міністрами, 12 червня 1919 року, наказом ч. 210 Наказний Отаман затвердив присуд. В наказі, який також підписав Василь Тютюнник, виконуючий обов'язки начальника штабу Дієвої Армії, було сказано:
"Не вважаючи на те, що порушення дисципліни було вчинене при допомозі інспектора Гавришка, от. Болбочан не міг не знати, що останній не мав ніякого права призначити його на посаду, минаючи військове начальство. Це вже другий випадок за два місяці мого керування Дієвою Армією на посаді Наказного Отамана, коли особи, що займають високе положення в армії, намагаються порушити військову дисципліну в час військових подій. Це показує, що якась зла сила бажає зруйнувати фронт військ УНР, які в боротьбі з лютим ворогом ллють кров за волю і щастя своєї батьківщини. В першому випадку злочинці втікли, втік також і злочинець Гавришко, оголошений, як і от. Болбочан, Головним Отаманом Петлюрою поза законом. Аби припинити надалі всякі порушення дисципліни і показати військовим, що вони повинні всіма засобами підтримувати фронт, а не руйнувати його, затверджую засуд надзвичайного військового суду, присудившого_лі. Болбочана до смертної кари через розстріл".[20]
Після затвердження вироку, слідство під керівництвом Лихопая, якого призначив міністр А. Лівицький, продовжувалося, але без будь-яких виявів державних таємниць, і не принесло пом'якшення вироку. Згідно з твердженням і. Мазепи, Осецький чекав на наказ про виконання вироку від Б. Мартоса.[21] Мартос заперечує це твердження, мовляв, "Осецький дуже добре розумів, що він мені не підлягає, і що я йому наказувати нічого не можу". Далі Б. Мартос пише, що "у мене залишилося вражіння, що генерал Осецький чекав акту помилування від Головного Отамана".[22]
Однак помилування не надходило і, як зазначено у документі Канцелярії Головного Отамана від 26 червня 1919 року, ч. 2439, його не треба було сподіватися:
"Маю за честь сповістити п. Наказного Отамана, що прохання Петра Болбочана на ім'я Головного Отамана Головним Отаманом одержані, але відповіді жадної Головний Отаман давати не буде.
Підписав Начальник Канцелярії сотник Бутенко, за начальника Загальної частини Стешко".[23]
Б. Мартос також пише, що під час переїзду уряду з Чорного Острова до Кам'янця, на станції Дунаївці він зустрів С. Петлюру, який "гостро поставив мені питання, по якому праву я затримую розстріл Болбочана. Я пояснив йому, як стоїть справа, і заявив, що не роблю на Осецького жадного натиску, але також не вважаю, щоб була якась шкода з того, що виконання присуду відкладається, і навіть знаходжу можливим, щоб Директорія оголосила акт помилування. Тоді С. Петлюра почав ще гостріше дорікати мені, кажучи, що це загрожує військовій дисципліні; що від козаків до нього з'являються делегації з запитанням, чому Болбочан і досі не розстріляний; що козаки нарікають на це, вказуючи, що якби щось подібне зробив простий козак, то був би вже давно розстріляний; що навіть вартові козаки біля вагону Болбочана відмовляються нести варту, бо Болбочан голосно насміхається над Осецьким і Урядом, що Осецький, нібито, не має сміливости розстріляти його; і що Болбочан хвалиться, що його приятелі скоро його визволять".[24]
Одначе деякі джерела подають іншу картину. Зворушливі деталі про останні дні полковника Болбочана описує отець В. Кузьма, який у лютому 1919 року був призначений до Штабу Дієвої Армії як головний греко-католицький священик для Стрільців в Корпусі Є. Коновальця. Головна Управа військового духовенства була у вагоні першого класу.
"Одного ранку, в половині червня 1919,— пише він, — йдучи до умивальні, я побачив стрільця з крісом на рамені, що стояв перед дверима першого переділу…" Від стрільця-галичанина, який належав до відділу Охорони Головного Отамана, о. Кузьма довідався, що в переділі під вартою сидить арештований полковник Болбочан.
"Думка про Болбочана не сходила мені з голови, — пише далі отець Кузьма. — Я не міг спокійно сидіти в своєму переділі, тому вийшов на коридор і нервово проходжувався, переходячи попри скляні двері переділу, де був П. Болбочан, перший раз я бачив його. Він сидів на покритій плюшом лавці, одітий в темнобронзову куртку, барашкову шапку, у високих чоботях, держачи голову в руках, опертих на колінах.
…коли я переходив попри його двері може сотий раз, він уже стояв при дверях та зробив такий рух поглядом, як хотів би мені щось сказати. Я, не дивлячись на сторожу, відсунув двері й увійшов до переділу.
— Ви галицький священик, — чую слова Болбочана.
— Так, пане полковнику, — відповідаю.
— Пан-отче, зробіть мені прислугу, надайте оцю телеграму.
Беручи кусник паперу з рук полковника, запевняю його, що це зроблю. У своєму переділі читаю написане: "Марія Болбочан, Станіславів, вул. Липова (або може Листова — докладно не пам'ятаю) ч. 31. У останньому менті мого життя прохаю тебе, рятуй мене. Твій Петро".
Отець Кузьма не вислав телеграми, бо, як довідався від начальника зв'язку, Станіславів зайняли поляки. При наступній зустрічі з Болбочаном він змовчав про це, "щоб не збільшити його недолі, але потішив його надією, що його справа буде успішно полагоджена, а то тим більше, що я мав вже довірочні вістки, що роблено старання, щоб його звільнити".
