Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

подав прізвища ні арештованого судді, ані прокурора, який втік до денікінців. Також виринає питання, чи о. Кузьма мав на думці місію Вислоцького, коли пише про "довірочні вістки, що роблено старання" звільнити полк. Болбочана. На підставі іншого матеріалу виходить, що спробу визволити Болбочана обмірковували другі кола. У листі до др. В. Шухевича від 16 квітня 1934 року Володимир Матвійців пише таке: "Важливий момент пригадався мені в цій хвилі, котрого Fie можна залишити без уваги в даний момент: екзекуція Чеботарева над полковником Болбочаном. У той час варту несла полева варта Штабу Дієвої Армії під командою сотника Городиського з Тернополя. Ми обидва старалися підготовити втечу полк. Болбочана. Справа, хоч обережно була підготовлена, однак завчасу передбачена Чеботаревим, і він нагло змінив варту своїми різунами. Екзекуція, після відмови полевої варти, була виконана Чеботаревим, котрий у дикий спосіб глумився над божевільним уже полк. Болбочаном І після стрілів ще напівживого копнув ногою до наперед приготовленого гробу з словами "собаці собача смерть". З архіву сот. Степана Цапа, який посилається на книжку сотника артилерії Гриця Рогозного. До тайни вбивства полковника генштабу Ю. В. Отмарштайна. — Чернівці. 1934, ст. 46. ** У замітці до цитованої праці Г. Макаренка сот. С. Цап пише, що редакторові "Червоної Калини" довелося "літом у 1920 р. побувати в Балині. Він шукав за могилою Болбочана і випадково довідався, де вона. Біля будки залізничної на оболоні був ледве знак, що там когось закопано. Стояв похилий хрестик з дощини, на якій була бляшка з видрукованим числом". *** Доречно згадати, що команда Корпусу Січових Стрільців мала деякі підстави прихильно ставитися до полк. Болбочана. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського Січові Стрільці відмовилися залишитися на службі Української Держави. Вони також відкинули прохання делегації ЗУНР повернутися до Галичини і допомагати у війні з поляками. Хоч Січові Стрільці склали зброю, їх командування продовжувало вести переговори з урядом Української Держави з двох важливих причин. Перша полягала в тому, що командування хотіло зберегти цю частину як бойову одиницю на майбутнє. Друга причина стосувалася самого статусу Січових Стрільців. Як колишніх своїх підданих, австро-угорська влада хотіла притягнути їх до відповідальності "за порушення присяги, зложеної ними як вояками, що входили в склад австро-угорської армії". Вступ тих колишніх військовополонених до новоствореної формації під час Центральної Ради вважався дезертирством і в їх справі велося слідство "не тільки австро-угорським військовим командуванням в Україні, але й також самим міністерством оборони у Відні". З того приводу деякі Січові Стрільці почали шукати притулку серед військових частин Української Держави, і в цій справі велися переговори з Гетьманом. Такий притулок вони знайшли в 2-му Запорозькому полку, що в той час стояв на Чернігівщині. Спочатку полк. Болбочан "формував з них сотню, а згодом і курінь 5-ий позаштатом. Весь той час він їх ганяв на Чернігівщині день і ніч на теоретичне й практичне навчання І то по нашому!.. Навчання, муштра, вправи, завдання далися їм взнаки до смерти, але полк. Болбочан таки зробив з них вояків. Підготовляв кадри. Після закінчення вишколу і перевишколу в одному з наступних боїв на пограниччі з регулярними московськими частинами, більшовики облили їх кров'ю. Тоді Болбочан призначив їм курінним сотника Р. Сушка. Там були старшинами хор Чайківський, Загаєвич, Мельник Федір. Стефанів, Борис Андрух та ін…" Коли ж уряд Української Держави позитивно розв'язав справу колишніх австро-угорських полонених з Віднем, тоді Гетьман дав дозвіл формувати Окремий Загін Січових Стрільців у Білій Церкві, що було затверджено 23 серпня 1918 року наказом міністра військових справ ГІ! 440. Полковник Євген Коновалець. Причинки до історії Української Революції,— Прага, накладом Проводу Українських Націоналістів, 1928, ст. 8–9. Іллія Лобур. Тільки власні сили. — "Українське Козацтво". Чікаґо, 1975, ч. 4, ст. 9 і там подане джерело. Петро Солуха. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — Накладом автора, 1973, ст. 230. Роман Млиновецький. історія українського народу. — "Українське Наукове Видавництво", Мюнхен, видання друге, доповнене, 1953, ст. 470. Д. Донцов. Рік 1918. Київ. — Накладом видавництва "Гомін України", Торонто, 1954, ст. 45. Лист сот. Івана Барила до ген. Омеляновича — Павленка. — "Батьківщина", ч. 8. 1 травня 1971. Максиміліян Плечко. Організація збройних сил Української Гетьманської Держави 1918 року. — "Нація в Поході", Берлін. 1941, ч. 7–8. ст. 24. Листи Д. Дорошенка до В. Липинського з часу від 6.VII. до 7.IX.1918 р. — "Український Історик", Нью-Йорк — Мюнхен, 1968, ч. 1–4, ст. 150. ">[32 * ** ***] Епілог

Розстріл полковника Петра Болбочана не викликав помітної реакції ні з боку командного складу української армії, ні серед політичних кіл. Правда, український посол у Відні Вячеслав Липинський, довідавшись про розстріл, "направду розплакався, промовляючи: "Що ж тепер буде з нами, коли ми один одного розстрілюємо?"; написав листа до міністра A.M. Лівицького з гірким словом правди й пішов до демісії".