Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера
Почувши такий категоричний спротив, Волох сказав: "Ну, ви як знаєте, так і робіть, але я з Гайдамаками припиняю бої з більшовиками і об'єднуюся з братами, які є в Богунській та Таращанській дивізіях. На тому нарада скінчилася".[9 *]
Однак наслідки наради, очевидно, не задовольнили Волоха, бо наступного дня він скликав ще одну нараду командирів, маючи на меті змусити їх підписати свою згоду про перехід на радянську платформу. На цю нараду прибули всі командири, крім полковника Лазуренка, який передбачав пастку. Коло вагона Волоха була велика кількість піших і кінних Гайдамаків, що не віщувало нічого доброго для прибулих командирів. З членів штабу Волоха були присутні полковники Поджіо, Воскобійників, Данченко, Липко, сотник Стефанів. Волох знову згадав про братовбивчу боротьбу і про прагнення народу до радянської влади. Після виступу Волоха Данченко прочитав сфабрикований ним зміст "останньої телефонограми" нібито від Головної Команди: "Ми залишили Київ, відходимо в невідомому керунку. Помогти вам нічим не можемо. Дальше дійте самі, як знаєте…"[10 *]
У листі генерал Загродський пише, що хоч телефонограма була фальшивкою, "протестувати було неможливо, коли подивитися на натовп у вагоні на чолі з чекістом-гайдамакою Волощенком. Очевидно, що під примусом треба було визнати радянську владу, бо тільки це дасть можливість вийти з вагону та дістатися до коня і до штабу, свого і полків".[11] Тоді Волох запропонував всім прихильникам радянської влади підписати належну постанову. "Приймаючи до уваги становище, — згадує полковник Іван Дубовий, — в якому опинилися всі командири, не лишалося нічого ліпшого як для форми підписати, а повернувшись до полків, взяти інше рішення. Отже, підписали папір і поїхали до частин в гнітючому настрої. Нам уже видко було, що Україна скотилася на сам край безодні…"[12]
Волох говорив неправду стосовно перемир'я з більшовиками. В дійсності, він вислав делегацію до більшовиків, яку очолив сотник Стефанів тільки після того, як командири підписали заяву про перехід на радянську платформу. "Разом з делегацією, — пише 0. Вишнівський, — він вислав один курінь Республіканського полку, як вияв доброї волі, для братання з червоноармійцями, а сам зібрався на всякий випадок їхати на переговори з представниками Антанти… Закликавши полковника Крата, поїхав разом з ним до Бірзули".[13] Як можна сподіватись, залицяння Волоха до Антанти були безуспішні, і коли він повернувся до штабу, на нього чекала ще одна невдача у формі звіту сотника Стефаніва, який мав довідатися про умови порозуміння з більшовиками, "На ніякі умови червоні не погодилися. Вони категорично зажадали повної капітуляції з тим, що вояки будуть поділені поміж частинами червоної армії. Курінь Республіканського полку, що прийшов за наказом Волоха брататися, взято до полону. Старшин і козаків з "оселедцями" на голові розстріляно… Самому сотнику Стефаніву пощастило втекти. У штабі Волоха переполох…"[14]
Переполох не був безпідставний, бо до невдачі з переговорами долучилася ще одна подія, яку Волох не міг ігнорувати. Відразу після наради, на якій командири "погодилися" перейти на радянську платформу, полководці 1-го Республіканського, 2-го Запорозького, 3-го ім. Наливайка, 4-го ім. Богуна і два курені Гайдамацького полку вирішили відірватися від штабу Волоха і вирушити форсованим маршем у напрямку Балти з наміром позбутися свого начальника.[15] Залишившись у скрутному становищі. Волох з одним куренем вирішив піти услід за Корпусом. В околиці Балти на Запорожців напав Верблюжий полк.''[16] Розбивши його, Корпус продовжував свій похід в напрямку Одеси. Коло станції Роздільна дальший шлях загородили повстанці отамана Григоріїва. Запорожці прочистили шлях, але з огляду на те, що Григоріїв вже зайняв Одесу і змусив військо Антанти залишити місто, Корпус змінив свій напрямок і вирішив податися до Тирасполя. Біля румунського кордону "частини Запорозького Корпусу зайняли позиції на горбках перед селом Розалівка, ліворуч і праворуч від залізниці Роздільна — Тираспіль".[17] Штаб Корпусу й ешелони з майном зупинилися коло самого Тирасполя. Про дальший розвиток подій інформує полковник Іван Дубовий:
"В цей же мент вирішено було шукати захисту в Румунії, і через Румунію. Галичину повернутись на Україну і почати збройну боротьбу наново з другого боку. В Розалівці я був закликаний до штабу фронту, де начальник штабу полк. Мишківський, з яким я був разом в 1-й Фінляндській Дивізії під час 1-ї світової війни, дав мені наказ обняти команду над Запорозьким Корпусом. Отже, 13 квітня 1919 р, я — командир Запорозького Корпусу — прибув до штабу Волоха, аби обняти команду. Прийшов я пішки і сам. Зустрів мене Волох досить вороже. Лякав розстріляти всіх, хто поважиться обняти команду, а коли це пройшло без вражіння, нарешті хотів споїти мене".[18] Тоді Волох намагався знайти підтримку серед Запорожців, однак його зусилля були безуспішні: "…Гайдамаки свистом проводили його, не бажаючи слухати те, що він радив, те ж саме зробили Мазепівці, коли він над'їхав і до
