Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

Встановивши свій авторитет в штабі і серед старшин Корпусу, полковник Дубовий наказав ігнорувати Волоха, позбавив його користування автомашиною і особистим салон-вагоном, що раніше був у розпорядженні генерала Брусилова. Залишаючи терен Корпусу, "Волох кляв уголос примітивною лайкою всіх і вся й погрожував розправою з командиром Гайдамацького полку полковником Виноградовим і наступником Волоха на становищі командира Запорозького Корпусу полковником Дубовим…"[20]

Як відомо, тоді Корпус перейшов Дністер, де його румуни пограбували, забравши всю зброю, гармати і майно.[*] Майже голі й босі Запорожці повернулися до Галичини і при кінці квітня розташувалися в районі Радзивілів — Новий Почаїв, де їх переформовано в Запорозьку Групу, що складалася з 6-ї, 7-ї і 8-ї дивізій під командою полковника Володимира Сальського. Одначе, як зазначає полковник О. Шаповал, в той час Запорозький Корпус "був пошарпаний морально і матеріально… я дивився на ті запорозькі формації як на несконсолідовану після тих потрясень ватагу вояцтва, яке ні в якому разі не можна було кидати відразу в серйозну мілітарну операцію".[21] Волоха, без будь-якого слідства чи кари за попередні дії, було призначено командиром 6-ї дивізії. Однак, рішучий протест командного складу Запорозької Групи спонукав С. Петлюру відкликати призначення Волоха. Як зазначає генерал Вишнівський, Волох залишився фаворитом уряду: його було призначено Головним Отаманом всіх повстанців на Україні.[22 *] В останніх днях листопада 1919 року, коли уряд і Головний Отаман переїхали до Любара, за ними поїхали отамани Волох, Божко і Данченко зі своїми відділами. Там вони остаточно перейшли на радянську платформу і співпрацювали з Волинською революційною радою. Там же Волох почав домагатися, щоб С. Петлюра уступив з свого поста, а Головний Отаман, не маючи достатньо війська, "переїхав до Чорториї".[22а]

Врешті-решт сам О. Волох розірвав свої зв'язки з владою УНР 22 грудня 1919 року, коли він в Любарі, домовившись з отаманами Данченком і Божком, захопив державну скарбницю. Коли ж командир юнацької школи в Любарі відмовився відібрати державну скарбницю і ліквідувати виступ отаманів, С. Петлюра вислав "півсотню охорони. Але й це не помогло. Отамани з скарбницею і частиною охорони Петлюри, що перейшла на їх бік, покинули Любар і подалися з своїм військом в напрямі на Чуднів для з'єднання з більшовиками".[23 * **] А Запорожці, йдучи своїм тернистим шляхом, незабаром опинилися в таборах інтернованих свого "союзника" Польщі. Історія і з ними зіграла свій фатальний жарт, відправивши слідом за Болбочаном цей пагін розвою національних збройних сил незалежної України.

1. Дмитро Дорошенко. Історія України 1917–1923 pp. — Видавництво "Булава", Ужгород, 1932 — Нью-Йорк, 1954, т. 1, ст. 89.

2. Там же, ст. 115.

* Цього погляду політичних діячів не поділяли українські військовополонені. "З радістю вітались постанови українських військових з'їздів та 1-й Універсал Української Центральної Ради про національно-територіальну автономію України Але проголошення 2-го Універсалу Укр. Центр. Ради викликало сильне огірчення…" Василь Прохода. Вплив "Фрайштадської Республіки" і СВУ на українську чинність у старшинських таборах у Терезіні та Йозефові,— Союз Визволення України, Видавництво "Червона Калина". Нью-Йорк, 1979, ст. 55.

**