намір перевороту, організованого самостійниками та хліборобами-демократами" — прочитав я. очам своїм не вірячи, в урядовім "Огляді стратегічного і політичного становища на Україні" від 26 червня с. р. Але ж тоді чому розстріляли тільки Болбочана, чому до суду не притягнуті всі самостійники, всі хлібороби-демократи, чому після того Ви, Вельмишановний Пане Міністре, мене, як Вам відомо, члена Головної Управи Хліборобсько-Демократичної Партії, запрошуєте від імені уряду прибути для участи в розв'язанню важливих державних питань? Зразу ж підкреслюю, що ні на хвилину не допускаю тут підступу чи провокації, і тому вважаю себе вправі, шануючи нашу державу, шануючи її уряд, шануючи врешті честь нації і честь свою, відповісти на адресоване до мене запрошення уряду так: Призначте ревізію процесу отамана Болбочана; реабілітуйте його добре, чесне ім'я: реабілітуйте не тільки на словах, але й на ділі добру славу тих партій і груп українських, котрих Ви обвинувачуєте в зраді, припиніть безглуздий партійний терор і забезпечте фактично примітивну політичну волю для всіх горожан України від правих гетьманців до лівих с, — д. включно — тоді тільки появиться спільний ґрунт для співробітництва всіх чесних людей України, тоді врешті буде знайдений може той міжкласовий компроміс та середня, національна державна творча лінія, без котрої оце вже два роки б'ємося ми як риба об лід, кров'ю і руїною значучи свій шлях до визволення. А поки що факт розстрілу отамана Болбочана розкриває найстрашнішу язву нашого національного організму, яка починає ятрити все більш на тлі знов таки класової політичної і партійної нетерпимости Уряду — язву національного розкладу і рецедиву споконвічної нашої національної дезерції. Вячеслав Липинський, бувший посол У, Д. і УНР у Відні". З архіву сот. Степана Цапа, який посилається на "Українське Слово", ч. 46, Берлін, 1 липня 1921. Також дивись: Життєпис Липинського. — "Український Літопис", АуґсбурГ, 1954. ч. 2, ст. 73. ** В листі від 2 грудня 1919 до українського посла в Римі Дмитра Антоновича він писав: "З політикою сучасного уряду, і внутрішньою й закордонною, настільки не погоджуюся, що не міг я далі нести навіть тієї частини відповідальности, яка на мене, як лишень на виконавця волі того уряду, спадала. Безпричинний розстріл отамана Болбочана, одного з найкращих наших офіцерів, і безпідставне обвинувачення партії, до якої я належу (хліборобів демократів) у протидержавному заговорі, а тим самим відтручання більшости поміркованих, єдино державних елементів: безпринципне і позбавлене логіки кокетування з Польщею і тим скріплювання нашого москвофільства — це ті факти, які мусять сучасну урядову політику довести до краху…" Євген Онацький. По похилій площі.— Видавництво "Дніпрова Хвиля", Мюнхен. 1964, т. 1, ст. 121. 16. Лев Шанковський. Постскриптум до одного листа. — "Визвольний Шлях", Лондон, 1968, ч. 9. ст. 1127. ">[1 1а * **] Деякі військовики вважали розстріл Болбочана великою втратою для української справи. Ілля Іванович Кузнецов, у 1920 році комісар Червоної армії, а раніше поручик в Запорозькому Корпусі і член Кримської Групи, сказав: "Ми розбили більшовиків на Сиваші, а от, щоб зайняти Севастополь, розбити німців, опанувати флот Чорного моря та звідти, з Криму, піти на Київ, очистити від німців цілу країну, на те, поза Болбочаном, у нікого розуму ні відваги не було".[2] Та не лише сам Болбочан користувався великою повагою. Коли ворожа піхота застрелила двох козаків з 1-ї сотні Чорних Запорожців під час першого зимового походу, командир полку Петро Дяченко зазначив, що обидва були "старі козаки, ще Болбочанівці".[2а]
Справу полковника Болбочана часто обговорювали на еміграції. Про одну таку дискусію серед українського середовища пише О. М. Андрієвський: "Найповніший доклад у кінцевій справі Болбочана вже на еміграції зробив наш професор Гайманівський, що під час процесу Болбочана служив у нашому судовому відомстві; доклад тривав два дні; головував проф. С. Шелухін; були присутні члени Директорії Андрієвський, Швець і Макаренко, колишні міністри Мартос і Шрамченко, командарм Омелянович-Павленко, с. р. проф. Григоріїв-Наш, повно молоді, що приймала близько до серця справу Болбочана і хотіла знати правду. Остаточний висновок докладу й дискусій був такий: сталося жорстоке, неоправдане беззаконня; як сказав римський юрист Папініан, "Легше убивство зробити, ніж його виправдати". Генерал Омелянович-Павленко сказав, що тоді забули про справедливість; Мартос не боронив Ради Міністрів, лише казав, що Рада про віддання Болбочана під суд не знала; Шрамченко — що Рада все знала; Григоріїв-Наш, як одрубав: "Не лізь, бо обпечешся", у цьому вислові, як на долоні, видно було всю істоту нашого соціалізму; не лізь, Україна наша, бо обпечешся; або ми, соціалісти, будемо панувати, або ніхто; хто не з нами, той наш ворог".[2б]
Однак чи не найбільш красномовним епілогом історії полковника Петра Федоровича Болбочана є доля Запорозького Корпусу, котра вже з часу першого арешту його командира теж зазнала руйнування. Зрештою, про це і пише генерал Олександр Вишнівський, зазначаючи, що перший арешт командира Запорожців знищив центр фронту і Корпус. "Лівобережний фронт, як такий, перестав існувати, Невідомо, як саме Петлюра уявляв собі керівництво Лівобережним фронтом і Запорозьким Корпусом… але це безсумнівний факт, що… Головний Отаман допоміг зруйнувати той фронт і викликати в Корпусі Болбочана велике замішання.
…Чому саме Петлюра прагнув за всяку ціну позбутися полковника Болбочана, залишається таємницею. Можна лише припускати, що причиною стала його обава, що велика популярність Болбочана може бути стимулом до бонапартизму"…[3] і дійсно, Запорозький Корпус почав проходити велике випробування, особливо серед його командного складу. Незабаром після арешту Болбочана, Волох захворів на тиф і передав команду не своєму заступникові полковнику О. Загродському, "а такому самому військовому невігласові й авантюрникові, "волохівському чекістові" поручику Волощенкові",[4] Як пише далі Вишнівський. це призначення було номінальне, бо частини Корпусу виявились розкиданими, суцільного фронту не було і бої велися вздовж залізниць. Ситуацію намагався контролювати полковник Воскобійників, який в той час перебував у штабі Волоха і тримав зв'язок з командирами дивізій, "Виснажений постійними,
