Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

На Третьому Всеукраїнському військовому з'їзді українські соціал-революціонери усунули самостійників. У своїй промові, спрямованій проти самостійників, генеральний секретар М. Ковалевський заявив: "Трудовому народу не потрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани землі не дадуть. Йому потрібні ті. хто дасть землю і свободу, хто веде до соціалізму". Богдан Коваль. Гетьманщина — животворче джерело історії.— "Батьківщина", Торонто, ч. 8, 31 вересня 1979 р.

*** Очевидно, що таку політичну лінію успадкували українські соціалістичні партії від своїх колишніх російських партійних товаришів і тому мало в чому відрізнялися між собою. В промові на 2-му з'їзді української соціал-демократичної партії Галичини, що відбувся у Львові, Симон Петлюра так з'ясував партійну програму, вироблену у 1905 році: "…партія мусить боротися шляхом усної і літературної пропаганди проти розвитку шовінізму і нести народним масам справжнє пролетарське розуміння національної ідеї. Вона мусить вияснити, що ця ідея може бути в інтересах робочих мас переведена в життя лише при соціалістичному устрої, що національний гніт, як один із проявів панування буржуазії, може бути усунений при усуненні капіталістичних відносин, і тому належить запалювати і кликати до боротьби з представниками капіталізму, пануючими класами суспільства, в ім'я соціалізму як вищої форми життя, що виключає всякий гніт, а між іншими, і національний". Д. М. Ільчишин. Лист до редакції "Клич Нації". — "Батьківщина", Торонто, ч. 18, 29 вересня 1973 і там подане джерело.

(обратно) 3

3. Дмитро Дорошенко, цитована праця, ст. 179.

* При цьому можна згадати, що справа федерації, яку так завзято підтримував уряд Центральної Ради, згодом для тих самих політичних діячів стала виправданням свого повстання і повалення влади гетьмана Павла Скоропадського.

(обратно) 4

За. Микола Мельник. Українська Держава 1917–1920 років у світлі міжнародного права. — "Визвольний Шлях", Лондон. 1971, ч. 5, ст. 474.

(обратно) 5

3б. Іван Дурбак. Невияснені сторінки історії України. — "Свобода", Джерзі Сіті, ч. 228, 1 грудня 1988 р.

(обратно) 6

4. Демид Гулай. Відродження Вільного Козацтва в Україні в 1917 році.— "Українське Козацтво". Чікаго, 1979, ч. 6, ст. 7.

(обратно) 7

4а. Остап Войнаренко. До нової Полтави. — Нью-Йорк, 1955, доповнене видання, ст. 130. Також дивись у статті ппор. Осипа Я. Боднара. Вояк, революціонер і провідник. — "Сурмач", Лондон, 1978, ч. 1–4, ст. З і там подане джерело.

(обратно) 8

5. Там же. ст 8.

* Подібний підхід було застосовано до інших військових частин, що були готові служити українській владі. Вячеслав Липинський, який згодом був призначений українським послом до Відня, сформував з кінного полку в Полтаві "українську частину, одушевлену гарячим патріотизмом і стремлінням до самостійности України, але військовий генеральний секретаріат у Києві тої частини не затвердив і дозволу на формування цілого кінного полку з неї не дав…" Володимир Босий. Вячеслав Липинський, Ідеолог української трудової монархії.— Торонто, 1951, ст. 28 і там подане джерело. Подібних випадків можна навести дуже багато. Були ще й такі випадки: коли полк. Михайло Крат зголосився на службу в українській армії, то два молоді прапорщики вимагали, щоб він приніс довідку, що він дійсно українець. З цього приводу автор пише: "Партійні мірки у доборі людей заважали нашим демократичним режимам зорганізувати добре функціонуючу адміністрацію і тим самим наладнати дійовий контакт уряду з народом. Це був великий дефект, але ще більший був дефект у нашому державному будівництві, коли ці партійні мірки застосовувано теж у такій важливій ділянці, як організація армії". Лев Шанковський. Залізний Запорожець генерал Михайло Крат і його доба. — "Вісті Комбатанта", Торонто, 1980, ч. 1, ст. 29–31. Вартовий старшина не хотів пропустити полк. Михайла Омеляновича-Павленка і його брата Івана до канцелярії військового секретаріату Центральної Ради, "а кепкуючи, радив спершу навчитися української мови". Антін Кущинський. Два брати генерали. — "Українське Козацтво", Чікаґо, 1975, ч. 1, ст. 11.

(обратно) 9

5а. Др. Дмитро Куликовський. Соціологічна студія на основі однієї повісти. — "Визвольний Шлях". Лондон. 1964, ч. 6, ст. 692.

(обратно) 10

5б. Полковник В. Зарицький. Відродження збройних сил України 1917–1918 pp. — "Вісті Комбатанта". Торонто — Нью-Йорк, 1979, ч. 2, ст. 78.

(обратно) 11

5в. В. Соколюк. Тридцять років Визвольних Змагань українського народу (1917–1947). — "Інтернаціонал Свободи", Брюссель. 1947, ч. 1, ст. 48.

* Хоч наказ про мобілізацію українських збройних сил підписав М. Порш на підставі закону, схваленого Центральною Радою 16 січня 1918 року, певну відповідальність також несе С. Петлюра, який очолював генеральний військовий комітет. Як заявив М. Грушевський, "Петлюра нічого не зробив у військовій справі… Ми не маємо жодного війська…" З пресового фільму минулих літ. 1917 рік. — "Визвольний Шлях", Лондон, 1970, ч. 5. В дійсності, Михайло Грушевський не мав жодної причини обвинувачувати лише С. Петлюру. Бо саме ж Грушевський на Першому військовому з'їзді Південно- західного фронту, що відбувся в Бердичеві у вересні 1917 року, у відповідь на вимогу українських старшин-делегатів організувати українську армію, відповів: "Діточки, нам не потрібний мілітаризм — Українська Армія, вистачить для України лише народня міліція для охорони порядку, бо демократична Росія не буде воювати з демократичною Україною". Богдан Лівчак. Соціялістично-автономницька полуда. — "Вісник", Нью-Йорк, 1985, ч. 2, ст. 11.

Панас Феденко. неофіційний біограф С. Петлюри, змушений погодитися з тим твердженням. "За невдачу українізації війська винуватили тоді Петлюру, як голову генерального військового комітету (пізніше генерального секретаря військових справ)". Одначе, намагаючись виправдати С. Петлюру, Феденко додає: "Само