Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

звідомленні на археологічному з'їзді в Ярославлі каже, що в Уманському повіті на Київщині, правда не скрізь, існував колись звичай не плакати над мерцем, а веселитися, співати пісні та грати на дудку. У Чужинського вже знаходимо пряму вказівку на игрн над мерцями на Поділлю. Це звуть там — бити лубка, і гра полягає в тому, що одному з грачів накидають на голову кожух, а ннші б'ють його ззаду джгутом, поки він не вгадає, хто саме його вдарив; тоді вгаданий стає на його місце. У східній Галичині, особливо в горах, подібні игри незвичайно поширені під назвами: лопатки, грушки тощо. Ці игри, що ними перед труною покійника забавляється сама тільки парубоцька молодь, не зважаючи на присутність дяка, що спокійнісінько читає собі далі псалтир, користуються загальною терпимістю, а коли їх І переслідує духовенство, то робить це більше для «чистої совісти». Вони дуже детально описані в чудовій статті Вол. Гнатюка (у XXXI та XXXII т. Етнограф. Збірника) і, безперечно, являють собою відгомін тих похоронних игриш та бенкетів, що існували ще в початкову добу нашої історії та існують І досі в деяких народів, між иншим, і на Кавказі.

На другий день після смерти починають лагодити труну, або, по-галииь-ни, деревище (гробом у Галичині звуть могильну яму),— назва, що нагадує ті не такі ще давні часи, коли труну видовбували із розколотого надвоє стовбура дерева, як це тепер роблять іще подекуди в горах; але звичайно тепер роблять труну з дощок. Цю праию найчастіше виконує хто-небудь } майстрів-еусідів, і то завше дурно, бо, за народним звичаєм, од цієї прані не можна ні відмовитися, ані брати за неї гроші: за людей, що часто роблять труни, кажуть, що вони знають якісь заклягтя. які роблять цю працю для них безпечною. В Галичині в одній стінці труни прорізують маленьке віконце для душі, що иноді відвідує своє тіло в могилі; на підстілку та на подушку для мерця вживають стружки, бо подушку не можна насипати НІЧИМ м'ягким, а особливо пір'ям. Мерця, особливо в Галичині, кладуть у труну тільки після того, як прийде до хати священик та прочитає встановлені молитви; в труну кладуть звичайно: чоловіка — його родичі чоловіки. а жінку — жінки. На подушку біля голови мерця кладуть ріжні пахучі трави — сухі або свіжі, як до пори року: любисток, материнку, шальвію тощо. Перше був звичай класти разом з покійником і його шапку, палицю, хліб, сіль, рушник, гроші, а иноді й пляшку горілки, дитині й тепер часто кладуть яйце або яблуко; тим, хто за життя палив або нюхав табаку, клали в труну люльку та тютюн, або табакерку з табакою, та взагалі ті річі, що небіжчик особливо любив, щоб, як пояснює описувач, галицький автор-лемко, «небіжчик не потрІбував вертатися з тамтого світа по них». Перед тим як виносити тіло з хати, з покійним прощаються всі його родичі та знайомі; кожний цілує його в лице, руки, коліна та ноги. По виконати цього —це значило б не простити покійному вчинених від нього образ і взагалі одпустити його «на той світ*, не замирившись із ним. Виносячи покійника з хати (завше ногами наперед), стукають тричі труною об кожний поріг, щоб він таким способом попрощався з хатою і більше ие приходив туди, та обсипать житом, щоб тим, хто зостається, не бракувало хліба. Як тільки мерця винесено, родичі поспішають зачинити двері, приносять з сіней діжу та всі, йдучи один за одним, тричі обходять круг неї; на місце, де стояла труна, кладуть сокиру, щоб більше ніхто не вмирав, а часом іше господиня хати кидає на землю повий горщик з такою силою, щоб він розбився на шматочки, і тільки після цього всі вже виходять з хати та пристають до процесії. В багатьох місцевостях в цю хвилину випускають з хлівів коней, волів та иншу худобу, щоб і вона попрощалася з своїм господарем. Після виносу тіла з двору ворота зав идують червоним поясом або рушником, щоб слідом за небіжчиком «не пішла з дпору худоба», а господиня посипає увесь двір вівсом.

Коли до церкви, а звідти до цвинтаря не дуже далеко, то труну несуть на руках, або, краще сказати, на плечах; а коли путь далека, то везуть; притому, зноа-таки в Галичині, заховався ще в багатьох місцях старовинний український звичай везти мерця на цвинтар не инакше, як на санях, а ие на возі, та ще й на саинх, запряжених волами, а не кіньми. Похорон дівчини-невіети являє собою щось подібне до весільного походу: збирають дружок, старостів, бояр, свашок тощо, зовсім так, як на весіллі; на віку труни несуть коровай, старостів га підстаростів перев’язують рушниками, хустку, що її на весіллі молода віддає молодому, дають священикові на церкву, дружкам вплітають чорні стрічки в коси та всім присутнім роздають проводнички, цебто маленькі свічки з зеленого воску. Після похоронної відправи в церкві, а особливо над могилою, крім звичайного плачу, чутно ще й голосіння, часом дуже складне та довге; для цього часом кличуть окремих спеціялісток, що вміють робити це иноді дуже красномовно. А в деяких місцевостях Галичини, наприклад у лемків, буває особливе йойкання, що його підтримують всі жінки та яке полягає в тому, що дуже голосно, протягливо та з вереском повторюють все той самий згук; «Ой-й-ой-ой»; в йойканні беруть участь не тільки жінки на цвинтарі, але навіть і на значній віддалі од нього. Все це триває, аж поки могилу не закидають землею, а потім усе зразу припиняється, всі вертаються додому, а особи, що брали безпосередню участь у похороні, сідають за похоронний обід, який розпочинається коливом, цебто розвареною пшеницею або ячменем з невеликою кількістю меду,— страва, що має доісторичний характер. Перше, однак, ніж сісти за стіл, всі ті люде, що кеслн труну, конали яму та взагалі безпосередньо доторкались до труни, мусять не тільки вимити руки, але й доторкнутися ними до печи. Що багатший похорон, то ліпше, і це не тільки тому, що тоді задовольняється гордість живих родичів небіжчика, але Й тому, що коли похорон вбогий, то небіжчик буде приходити та докоряти своїм родичам. Щоб уникнути цього, теж добре якнайбільше подати старцям милоетини.

Цей останній мотив повторюється майже в кожному з похоронних обрядів, і ми не можемо не погодитися з тим, що вже не раз висловлювали дослі-дувачі похоронних звичаїв, а саме; всі або майже всі похоронні обряди сугерує головно не так дбання про замогильне існування небіжчиків, як страх