Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк
ський; це цілком зрозуміла річ, бо ж у північноруських князів та царів мусіли досить довго заховуватись певні київські традиції. Однаковість весільних звичаїв не обмежена лише одним слав'янським світом. У всіх індоєвропейських народів — в Німеччині, в Англії, в Італії, у Франції — народний весільний ритуал має багато спільного (досить, наприклад, вказати на відомий роман Жорж Занд «La mare au diable»), a в кавказьких народів, як, наприклад, у грузинів, мінгрельців тощо, зостаючись в загальних рисах все-таки той самий, він ще повніший та колоритніший.
Похоронні обряди. Доісторичне минуле сучасної української території дає досить обсяжний матеріял для відтворення похоронних звичаїв, але цей матеріял дуже ріжний для ріжних місцевостей та дуже мало зв’язаний з тим, що являє собою похорон доби вже історичної. Нечисленна серія відомих досі неолітичних могил має в собі кістяки, що лежать часом рівно, часом скорчені, коло них кам'яні знаряддя, рештки посуду, а иноді й страви, що була в них. Наприкінці неолітичної доби в могилах так званого домікенського типу знаходять похоронний посуд з рештками палення, і поставлений він в окремих приміщеннях, прикритих верствою глини, що була потім опалена. Похоронів бронзової доби знайдено дуже мало, і величезна більшість могил та «полей погребенія» стосується вже до залізної доби, маючи дуже ріжно-манітний характер: дсревлянські могили відзначаються незвичайною простотою і навіть убогістю, а в сіверянських могилах з останками палення трап» ляються дорогоцінні метали, зброя тощо. З заведенням христіянства старо-винні способи похорону, звичайно, зникли, але в похоронних обрядах, безперечно, переховано ще дуже багато старовинних рис.
На Україні, ик, правда, І скрізь, похоронні обряди не відзначаються таким колоритом, ик весільні. та заховують у собі загальну традицію дати мертвим «вічний спокій» на певному віддаленні від живих. В українських народних оповіданнях є кілька переказів, що дали привід припускати існування за старих часів також І в українців звичаю вбивати старих людей але повний брак як Історичних свідоцтв, так і подібних звичаїв і переказів про них у инших слав янськнх народів, і навпаки — велике поширення звичаю вбивати старих людей, навіть і тепер, у деяких монгольських народів, примушу24' думати, що українські оповідання про звичай «вивозити старих людей на лубках» запозичено у монгольських народів або з Кавказу. У ви падках надто довгої агонії, однак, українці беруться деяких засобів, щоб душі легше було вийти з тіла, а саме: просвердлюють дірку в стіні, розбирають стріху, кладуть конаючого на землю, просять паламаря дзвонити в церковний дзвін но «вмерлому» тощо. Біля конаючого сидять його найближчі родичі, тримаючи запалену воскову свічку, а коли смерть все-таки не настає скоро, «в разі тяжкого конання, свічку тримають инші присутні, і як потрафлять на щасливу руку, то хорий скоро сконає»*.
В деяких місцевостях, наприклад на Гуцульщині, конаючого обмивають ще за життя, надягають на нього чисту білизну та святочний одяг і дуже уважають, щоб він не сконав без запаленої «громниці», цебто без воскової свічки з Страстей Господніх в руках. А звичайно обмивають та вдягають уже мерця, після смертн. Для цього покійника роздягають та садовлять на «стілець», який ставлять у досить для того широкий цебер з водою; його миють, зачісують волосся, чоловікові гаї ять бороду, крім того, уважають, щоб очі покійника були закриті, а то вмре ще хто-небудь з родини. Воду од миття разом з волоссям та гребінцем у ній виливають куди небудь на таке місце, де не ходять ні люде, ні скотина: в вузьке проміжжя між будинками, під «кош-ницю» для кукурудзи тощо. Найчастіше на покійника надягають тільки сорочку та штани, а на ноги йому вбувають каликги. щось на кшталт пантофлів з паїотна, і тільки в небагатьох місцевостях на мерця надягають його звичайний святочний одяг. Цікаво, шо у бойків та инших племен, де вживають шпонок для застьобування сорочок, цих шпонок не вживають ні до шлюбу, ні на смерть. На замужніх жінок надягають сорочку, спідницю, дуже рідко корсетку або білу свиту, підперезують червоним, а иноді конче зеленим поясом, ноги обгортають грубим серпанком, а на голову неодмінно зав’язують намітку. Дівчат на виданні вдягають, як на весілля: з вінком із барвінку, з квітками та стрічками; на середній палець правої руки надягають перстень, а крім того, печуть коровай, кладуть його зверху на труну, а після похорону роздають иа могилі шматочки його всім родичам небіжки. Ящур-жинський каже, що по деяких місцевостях вмерлій дівчині призначають молодого з парубків. І він у відповідному одязі йде на похороні за труною З аналогічними додатками відбувається і похорон маюдого парубка.
Вдягнувши покійника відповідно до його статі та віку, а в деяких місцевостях ще н поклавши йому за пазуху три маленьких хлібчики, кладуть його иа лаві під вікнами, головою до образів (на стіл кладуть тільки дуже маленьких дітей, до шести років), а на вікні ставлять кухлик з водою, бо ж народне повір'я каже, що душа не відлітає з дому принаймні до позвану, а тому потребує пити. З тої самої причини негайно після скону посилають до пер ковного сторожа просити його, щоб задзвонив «за упокій». З хвилини смерти п хаті та на дворі припиняють всяку працю. І поки мрець у хаті, не вимітають з хати сміття, під курей не підкладають ясць, нічого не садять на городі, а в деяких місцевостях всі чоловіки, родичі небіжчика, до самого похорону ходять без шапок, а дівчата — з розпущеними по плечах та по спині косами Плакати за покійником багато не слід, бо це утруднює його становище на тому світі, і бували випадки, що мерці приходили та просили перестати плакати; особливо мусять утримуватися матері од плачу за першою дитиною. Яшуржинський у своєму
