Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

Досить уже найповерховішого ознайомлення з історичною долею території сучасної України, щоб не сподіватись від сучасного її населення особливої чистоти етнічного типу. Поминаємо вже те, що в наш час немає, мабуть, ні одного племени, яке заховало б повну чистоту раси; але на такій території, як Україна, що на протязі багатьох віків служила, так би мовити, битим шляхом для всіх масових рухів народів з Азії до Європи, населення не могло не мінятись щодо свого складу, мусіло затримувати в собі сліди попередніх етнічних верств. Явна річ, що наслідком цього не могпа не з’явитись певна змішаність етнічного типу її території. Певна річ, що означити характер цієї змішаности та вияснити, хоч до певної міри, ті етнічні елементи, що з них склалося сучасне населення України, можливо тільки шляхом складного антропологічного аналізу; цей аналіз розпочатий відповідно в дуже недавньому часі і тому дуже далекий ще від повної довершености.

Ще не так давно майже за єдину, а в усякім разі найпевнішу відмінну ознаку етнічних груп вважали їх мову. Всю класифікацію багатьох із цих груп, особливо так званих «арійських» чи «індоєвропейських» народів, базували на відмінах мови, а такі вирази, як «романські» чи «слав’янські» народи, й досі мають майже виключне лінгвістичне значіння. Несталість мови як расової ознаки давно вж^ примусила антропологів звернутись до постійніших, а тому й певніших .ознак, як барва зверхнього тілесного вкриття, волосся, очей, зріст, пропорції та форми ріжних частин тіла, а особливо кістяка. Уважне вивчення цих ознак виказало, що вони не тільки індивідуальні, але й передаються в спадщину, не зміняються на протязі багатьох тисячоліть, а тому, як найсталіші, можуть бути справжніми певними расовими ознаками.

Вивчення цих ознак у ріжних народів розпочато відповідно недавно, і воно не зайшло ще дуже далеко, так що навіть у Європі воно ще не охоплює ні цілого її простору, ні цілого населення її. Особливо відчувається це щодо східніх європейських країн, що їх займають слав’яне; ці країни на антропологічних картах і досі ще фігурують як обсяжні незабарвлені простори. Тому нема нічого дивного, що Топінар у своїй «Антропології» (1879) 2 ставився виразно негативно до можливости означити антропологічний тип слав’ян, а Денікер, що писав через двадцять літ після нього, вважав навіть саму думку знайти коли-небудь цей тип за чисту химеру 3.

І коли зважати справу тільки з погляду непогодження лінгвістичних ознак з ознаками антропологічними, то не можна не визнати ці думки безумовно правдивими, а надію знайти спільний антропологічний тип для всіх народів, що говорять слав’янськими мовами, звичайно, треба вважати за таку саму химеру, якою була б і спроба знайти єдиний антропологічний тип, наприклад, романських народів. Але, розглядаючи питання про антропологічний тип слав’ян з иншого погляду, а саме: виділяючи первісні, найстарші і, так би мовити, основні елементи слав’янства з маси асимільованих ним инших етнічних елементів; далі, з’ясовуючи,— явна річ, при достатній кіль-кости матеріялу,— взаємовідносини вказаних елементів шляхом того антропологічного аналізу, що про нього сказано вище,— можна, здається, на спробу означення коли не загального, то основного антропологічного типу слав’ян дивитись зовсім не так безнадійно, як названі вище автори.

Початок дослідження антропологічних ознак слав’янських народів належить до другої половини минулого століття і поки що являє собою ряд приватних праць з поля антропології окремих слав’янських народів. Однак, незважаючи на явну недостатність даних, що виявлені наслідком цих праць, почалися вже, приближно з 90-х років XIX ст., спроби узагальнити ці дані, з метою поставити антропологічну класифікацію слав’янських народів на місце лінгвістичної, що досі існувала. З-поміж цих спроб першою щодо часу, а мабуть і найбільш вдалою щодо методи, можна вважати класифікацію слав’ян небіжчика проф.' E. Т. Нашу, що ніколи не з’явилася друком у статтях Нашу, але яку він подавав у своїх лекціях в Musée d’Histoire Naturelle (Jardin des Plantes) y Парижі . Амі поділяв слав’ян на дві великі групи: 1) ясноволосу та яснооку, субрахіцефалічну та низькорослу, зачисляючи до неї полабських слав’ян (вендів), поляків, білорусів та великорусів; і 2) темноволосу, темнооку, брахіцефалічну та високого зросту, що до неї він йаво-див сербохорватів, словінців, чехів, словаків та українців. Другою^такою спробою, далеко більш опрацьованою, але, мабуть-таки, менше вдатною щодо ясности, була характеристика слав’ян, що її зробив Денікер. Характеристика ця є не стільки класифікацією, скільки спробою прикласти до слав’янських народів антропологічні ознаки запропонованих автором етнічних груп. На думку Денікера, до слав’янської групи населення Європи входять принаймні три головні раси (східня, адріятична та західня, чи кельтська) та дві другорядні (віслянська та субадріятична), але при тому питання про ролю та значіння кожного з цих етнографічних елементів зостається поки що не розв’язане. Ми маємо торкнутись ще цих класифікацій у дальшому викладі; а тепер перейдемо до спеціяльно українських студій.

Антропологічне досліджування українців почалося також з 60-х років минулого століття працями Коперницького 4 та Велькера 5. Праці ті були ще такі незначні (виміряно було всього біля трьох десятків українських черепів), що П. П. Чубінський 6, який теж на початку 60-х років зробив спробу фізичної, характеристики українців, за них навіть і не згадав.

Сам Чубінський обмежився тільки помітками рекрутських установ за вказаною від нього програмою, а тому результати, що він їх одержав, крім хіба тільки барви волосся, не мають жадного антропологічного значіння. В 70-х роках, крім кількох промірів Вейсбаха 7 та невеличкої праці Про-ценка 8 про 70 українських черепів, з’являються вже й значно важливіші

досліди Майєра та Коперницького