Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

право думати, що перед цією епохою слав’яне також пережили і цей примітивний період. Такий погляд ставить нас у повну суперечність з новітніми російськими істориками та етнографами , що, за прикладом своїх попередників, тримаються старої теорії про патріярхальну родину або просто йдуть слідами філологічних висновків, що їх встановив Кун (Kuhn), а потім розвинув особливо Пікте (Pictet) в своїх «Origines indoeuropéennes» та Л. Гайгер (L. Geiger) в своїй праці «Ursprung und Entwicklungsgeschichte der Menschheit». Приймаючи одну й другу теорію, вони припускають як безсумнівний факт, що старі слав’яне, як і инші арійські народи, прийшли до Європи, маючи в себе вже цілком сконституйовану родину, в модерному розумінні цього слова. Але ж згрунтована на тому, що старі арійці вже перед початком своїх міграцій створили в своїх мовах відповідні вирази для означення ріжних степенів досить повної системи сиоріднення, ця теорія, не

Lwbreehl. Zur Volkskunde, гг .1ЗД

Куліш Записки о Южной Россіи. т 1, ст. 30« -309.

Cosmas. кн. І, гл. 3.

^ Куникь и бар В Ршгиъ. Извѣстія А.іь Ьекри и т д о Руси и с.іапяиягь. ст 56.

..г **?СУѴжеаъ~Р,аяшгь Русская Исторія, т. І. ст. 37. П.Полевой. Оперіть рѵсской исторіи. І. ст. 10. 114. N5. Н Сулцоеь О свадгбиыхъ оЛрядахъ, ст. 5.

тільки тому, що її зіставили з фактами порівнюючої етнографії, але й тому, що вона підлягла етимологічній критиці, втрачає дедалі все більше своє значення. Вже Біифе (Benfey) в своїй передмові до Dictionnaire de Fick вказав, що слова sйпи (син) та duhitar (дочка) не означали нервісно «народженого» та «ту. що ссе (молоко)», але що їх вживали просто для означення мущини та жінки'1. П. А. Лавровський 19 висловив ту саму думку щодо слова duhitar, а зовсім ще недавно Д. Н Овсяніко-Куликовський ‘ прийшов до тих самих висновків щодо цих слів Земляк та ученик Пікте, Ф.де Сосюр (F.de Saussure), у записці, иш він її склав для Жіро-Тейло-нагі, так само не визнає того тлумачення, яке досі давали цим словам, і, здається, схиляється до думки, що не треба розуміти арійську родину та назви її членів у тому вузькому значенні, що досі надавали тим словам.

У всякім разі, літописи свідчать нам, що старі руські слав’яне «мали кожний свої звичаї, закони своїх предків, свої традиції та свої норови (moeurs). Поляне мали лагідні й прості звичаї своїх предків: вони дуже шанували своїх невісток, сестер, матерів, своїх батьків, тещ та швагрів. Ось як вони женилися: жених зовсім не ходив шукати собі молоду, але йому приводили її увечері, а другого дня приносили те. що дають за неї. Щодо деревлян, то вони жили грубо, як хижі звірі: вони вбивали одні одних, їли всякі нечисті речі; вони зовсім не знали шлюбу і викрадали молодих дівчат, що ходили по воду. Радимичі, вятнчі та сіверяне мали такий самий звичай: вони жили в лісах, як хижі звірі, годувались нечистими річами і вживали безсоромних виразів перед своїми батьками та своїми невістками; шлюбу в них зовсім не було, були тільки игрн поміж селами. Вони ходили иа ці игрища. танцювали гам, грали в чортівеькі игри, і кожний звідти викрадав собі жінку, з якою він був уже в згоді щодо цього; вони мали до двох І трьох жінок» м

Коли брати терміни цього літопису в буквальному їх розумінні, без тлумачення їх на користь якої-небудь теорії, та припускати можливе прибільшення там, де автор звертається з похвалою до своїх земляків, полян, то все-таки виступає з очевидною ясністю, що у деревлян иа початку IX століття і досить довго ще перед тим міцно тримався практикований, мабуть, з насильством звичай умикання жінок; їх підстерігали для того на березі річки, як вонн йшли туди по воду. Припускаючи, що цноту полян, яка полягає в соромливості, що її вони виявляють в присутності своїх невісток, а ці останні перед своїми шваграми, літописець зазначає з метою виявити контраст, який існував між цим народом і деревлянами (бо ж, оповідаючи про радимичів та сіверян, він зазначає тільки їх звичку говорити безсоромні речі), ми маємо підставу думати, що в деревлян практикувалась поліандрія, право свекра на невістку і навіть сексуальне змішання між родичами,- речі цілком натуральні для епохн звичаю умикання (rapt). Щодо сіверян, радимичів та вятичів, то в них у цю епоху умикання було вже формою пережитку, бо практикувалось воно тільки за попередньою згодою з дівчиною на зібраннях та нграх, що були, мабуть, також до певної міри шлюбною інституцією,— очевидно, в зв'язку з релігійним культом,— і були подібні до «сатанинських танців*, які знаходять ще й тепер у багатьох диких народів, як це буде видко з дальшого викладу. Сам літопис надає играм це значення, кажучи, що вони мали відношення до шлюбу: «вони не складали шлюбів, але були встановлені гри між селами». Це підтверджує инший текст з Переяславського літопису: «радимичі, вятичі та сіверяне... не тримали шлюбів, але вони сходилися з усіх боків на гри поміж селами: серед танцю ставало відомим, яка жінка чи дівчина має плотське хотіння до парубків; там взаїмно дражнили один одному почуття і серце поглядами очей, оголенням певних частин тіла, грою пальців (par le jeu des doigts), обміном перстиів, обіймами та численними поцілунками, закінчуючи пойняттям. Одні закладали після того постійні зв'язки, а инших висміювали до самої смерти» 23. Те саме ми знаходимо в пережитку цього звичаю, що недавно ще був у Тверській губернії, де в день Ирила (фалічне божество весни) дівчат посилали батьки брати участь у нграх, аналогічних з играми старих слав’ян, з метою одруження .

Нарешті, поляне практикували вже в ту епоху купівлю дівчат, заховуючи шлюбні обряди, що полягали, мабуть, в тому, що жених не ходив по молоду, цебто не викрадав її силою (бо ж слово ходити завше вживалося в літописах в розумінні озброєної експедиції), але приводив її в супроводі своїх товари-шііі до своєї хати, бел сумніву, після того, як були виконані певні релігійні церемонії в хаті молодої, Другого дня, мабуть, після того, як він мав докази її невинности, молодий посилав батькам своєї дружини умовлену ціну, не маючи, мабуть, змоги з'явитися особисто з причин, шо їх пояснимо мн далі. Ми тлумачимо таким способом досить неясний вираз літопису, зважаючи на тс. що Аль-Бекрі в своїх записках гонорить про шлюбний дарунок, що його виплачує жених тестеві, а також на те, що слово віно. як це проаналізував проф. С. Соловйов, означало в ті’часи ціну молодої. Тому ми й