Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Нарешті з гуркотом відчинилися двері, і до кімнати увійшли три агенти. Один став за крок переді мною і, весь усміхнений, з іронією на обличчі, запитав російською:

— Ти знаєш Орлана?

Я усвідомила, що тут розігрується останній акт трагедії. Після миттєвої розгубленості взяла себе в руки і відповідаю польською:

— Не знаю!

Тільки те я була в змозі сказати. А з глибини серця йшли інші слова. Хотілося сказати відверто: «Так, я його дружина, а ось його син». Але взяла себе в руки. У голові промайнула думка: «Чи це не провокація?» Я не могла повірити, що священик Граб так швидко мене зрадив (тільки він докладно знав, хто я є). Кажучи це невпевнене «Ні», я стояла напроти нього і дивилась йому прямо в очі. Дитина, мій малий чотиримісячний Зенек, також відчував перед собою ворога, бо все міцніше тулився до моїх грудей. Нарешті енкаведист процідив:

— Ну што, бандєровка? Попалась? — й істерично зареготав. А потім з цинічним посміхом почав ставити запитання:

— Ти не знаєш Орлана? Не пам'ятаєш тієї церкви у Брилинцях, де ви брали шлюб? Ми знаємо все, Граб і Гоза все виспівали. Хоча б зараз можуть тобі все повторити просто в очі.

— То що ви хочете від мене, якщо все знаєте? — відповіла, продовжуючи говорити польською.

— Влаштуємо суд! Такий гучний, показовий — зрозуміла? Ще самого Орлана приведемо до тебе. Добре буде, так? — і знову зайшовся сміхом. Москаль почав підскакувати від радості. Ходив по кімнаті, потирав руки від радості й продовжив:

— Але ж провалилась! Судити будемо. Не вірив, що так легко тебе впіймаю… І скажи нам, де бункер твого чоловіка? Напевно все скажеш, це вже наша справа.

Врешті наближається до мене і каже:

— Ну що, Марійко, чому мовчиш? Боїшся?

Протягом тих кількох хвилин, коли я дізналась, що мене зрадили, у голові закрутилися різні плани та ідеї. Рішення слід було приймати швидко. Вибір не був великим. Він, власне, зводився до одного: в'язниця, а там тортури, суд і смерть. Найбільше в пам'яті залишилися слова «суд», «процес», яким енкаведист надавав великого значення. Було видно, що їм такий процес потрібний, до цього часу їм не вдавалося зробити щось подібне, бо наші революціонери дотримувалися засади: живими в руки ворога не потрапляти. Тому я постановила негайно покінчити з собою або втікати. Можливості для втечі були дуже обмеженими, бо плебанія кишіла агентами. Найкоротшою дорогою було підійти до вікна і кинутися з дитиною на тротуар. Раптом я змінила план: поклала дитину у візок і вирішила покінчити з собою. Не мала ні права, ні сили, як мама і як людина, вбивати дитину, хоча і не хотіла залишати її на «ласку» цих хижаків. Тверезий розум нагадував про обов'язки перед Організацією. Вони ж про провал не знають. Ворог може використати зламаних людей для різних провокацій. Тому треба втікати і повідомити про все своїх. А якщо не вдасться, то шукати нової дороги до смерті.

Після першої ейфорії злосливої радості енкаведист почав вимагати мої документи. Знову почали обшукувати кімнату і мене. Я взяла сумочку, щоб подати документи. Агент вирвав сумочку і почав її переглядати сам. Не знайшовши нічого, крім документів, спитав:

— А де фотографії? Де фотографія Орлана?

— Не знаю такої людини, то звідки можу мати його фотографію?

— Не знаєш? Побачимо.

Узяв документи в руки і почав питати:

— Прізвище?

— Марія Гонтарська.

— Брешеш! Ти є Марія Крупінська (прізвище з попереднього документа, про який знав священик Граб. Нинішнього не знав).

— Подивіться у документах. Там є моє прізвище.

— Це фальсифікат! Це документ з вашого бандерівського паспортного столу!

— Якщо так думаєте, то не бажаю вас переконувати.

— Все скажеш, сволоч бандерівська, — заскреготів зубами енкаведист.

Тим часом обшук доходив до кінця. Після обшуку повинні повезти мене до УБ, тому належало поспішати. Востаннє беру сина на руки, прощаюся з ним подумки, цілую, благословляю від себе і від батька. Важким було це розставання, як у кожної мами зі своєю дитиною.

Поклавши дитину у візок, беру пелюшки і кажу енкаведисту, що мушу вийти в туалет. Один іде за мною і стає під дверима. Вікно туалету виходить у подвір'я. Тихо, але швидко влажу у вікно. Піді мною з висоти поверху видно кам'яне подвір'я. Мить. Стрибок — і лежу на кам'яних плитах. Встаю. Ноги, на щастя, цілі й здорові, тільки шкіра обдерта на обох руках. Пробігаю через подвір'я і потрапляю на задню вулицю. За собою з вікон плебанії чую крик: «Удрала! Втекла!» Швидко пробігаю через вулицю і потрапляю у ворота, які ведуть до наступної вулиці. Тут іду вже швидким кроком, ховаючи закривавлені руки. Повернувши кілька разів у різні вулиці, заходжу до знайомої. Купую плащ і хустку на голову, бо вискочила тільки у сукні, і рушаю в дорогу. Маю намір обійти Краків і за Краковом сісти у потяг. Дотримуючись обережності, іду аж на другу станцію за Краковом і сідаю до потягу, який відходить саме в потрібному напрямку. Зважаю на те, що в потязі мене будуть шукати. І не помилилась.

Через кількадесят хвилин їзди я побачила одного з агентів, які були в плебанії. Він мене не помітив. Я відвернулась від нього в куток і вдала, що дрімаю. Мене трохи маскував змінений одяг. Найбільше я боялась контролю документів, бо їхала з пустими руками. Документи залишились у Кракові в руках енкаведиста.

Під час їзди мені вдалось уникнути перевірки документів. Однак я вважала, що у Тарнові потяг затримають довше і з допомогою тамтешніх агентів перетрясуть усі вагони. Треба оминути Тарнів пішки. Так я й зробила. На щастя, у Тарнові потяг таки затримали довше, бо шукали мене, отже, я встигла