Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

За кілька днів до арешту св. Гози УБП заарештувало в Перемишлі св. Яворського і пробоща села Лучиці (Перемишльські).

Обох священиків УБП передало до УРСР у руки НКВД, а св. Гозу затримали в перемишльській в'язниці.

Через кілька днів після арешту священика Гози до американського посольства у Варшаві під'їхав пробощ із К, щоб прояснити цю справу. У посольстві йому відповіли: «Ми отримали листа з польського міністерства безпеки, у якому наведено переконливі факти, що священик Левчук виступав під фальшивим прізвищем і що не е американським громадянином. Тому скасовуємо наші документи і не втручаємось у справу арешту».

А тим часом УБП «обробляло» священика Гозу в перемишльській в'язниці, застосовуючи відомі більшовицько-єврейські методи.

У той самий час, коли священик Гоза сидів у в'язниці, я проїжджала з дитиною через Краків і мусила затриматись на кілька днів у плебанії, хоча було відомо, що священик Граб (пробощ у Кракові) перебуває під загрозою, а крім цього, можливий був провал з боку священика Гози, який його знав. Довго чекати не довелось.

Наступного дня після мого приїзду (13.V. 1947) у плебанію прийшов спеціальний загін УБП й НКВД і влаштували так званий котел. Це мало такий вигляд.

Перед полуднем у плебанії з'явились агенти, всі у цивільному одязі. Двоє стали при брамі, десять розійшлися по будинку, до кожної кімнати увійшло по 2–3 агенти. Після перевірки посвідчень особи всіх присутніх почалася детальна ревізія. У плебанії, крім двох священиків і двох монахинь, тоді було понад десять чоловік з різних околиць, які затримались тут проїздом або також втекли від переселення. Під час перевірки у кожного запитували про ставлення до священика Граба і з якою метою прибув у плебанію.

Серед присутніх тільки я була «полькою».

— Пані є полька? — запитав агент.

— Так.

— То що пані тут робить? Полька — в українського священика?

— Я тут проїздом. Сюди зайшла випадково. По дорозі дізналася, що тут мешкає жінка з мішаної родини, яка прибула з мого рідного краю. Тут я хотіла дізнатися про долю моїх близьких, про яких я нічого не знаю від 1944 року. Не знаю, чи вбила їх банда, чи також їх репатрійовано до Польщі.

— А коли пані приїхала з Коломиї (звідти походив мій документ) до Польщі?

— У червні 1944 року я приїхала до тітки у Перемишлі. Я боялась повертатися додому, бо наближався фронт, а, крім того, у Коломийському повіті банди вбивали поляків. Додатково я дізналася вже перед самим приходом Червоної Армії, що вбито моїх батьків. Від того часу волочусь по світу, заробляю на життя, та зрештою — як пан бачить — «заробила» дитину.

Агент вислухав усе уважно і запитав:

— То пані не має чоловіка? А дитина живе?

— Дитина? Його батько є поручником Війська Польського, — відповіла, і мимоволі мої щоки почервоніли.

Здається, що агента переконали мої аргументи, а особливо рум'янець, коли почав мене втішати, що нешлюбна дитина — це ніякий не сором, а якщо від поручника Війська Польського, то навіть честь…

На цьому перевірка завершилась. Мені повернули документи (кенкарту, прописку в Гнезні й метрику дитини, видану римо-католицькою парафіяльною установою в Гнезні). Співчуваючи через фатальний збіг обставин, які завдали мені стільки клопоту, агент старався мене втішити:

— Нехай пані не нервує. Пані муситиме кілька, а може кільканадцять днів тут посидіти, бо робимо котел, хочемо спіймати всіх бандерівців з Кракова і всієї Польщі, які сюди приходять.

На цьому розмова перервалась. Обшук у кімнатах наближався до кінця. Під час обшуку у валізі одного священика було знайдено відозву про оголошення незалежності Української Держави від 30 червня 1941 року. Агент, правдоподібно енкаведист, розгорнув відозву й у глибокій тиші почав читати вголос, перекручуючи з української на російську: «Волею Українського Народу оголошується реституція Незалежності Об'єднаної Держави…», — тут перервав і зі злістю процідив:

— Ну, ізвєстно, кодло бандьоровскоє!

Після закінчення обшуку агенти розійшлись по кімнатах (1–2 у кожній кімнаті). Священика Граба тримали в окремій кімнаті, у яку нікому не можна було входити. Мешканці, що залишились, могли пересуватись по всій плебанії, але тільки у супроводі агентів.

Кожний, хто приходив у плебанію, потрапляв, як і ми, у пастку. У кожного, незалежно чи був це чоловік, жінка чи дитина, відразу перевірялось посвідчення особи, йому повідомляли про тимчасове затримання і розміщували в одній з кімнат. До вечора так зібралося приблизно 20 осіб різних статі, віку і національності. Тут опинились також поляки. Не обійшлось і без різноманітних сцен. Наприклад, один з поляків зайшов до плебанії, а дружину залишив на тротуарі. Очевидно, мав якусь дрібну справу і думав, що зараз вийде. Тим часом зайшов і пропав. Дружина чекала на тротуарі. Через кільканадцять хвилин, мабуть, щось відчула, бо зайшла до кам'яниці навпроти, стала біля відчиненого вікна і, повернувшись у бік плебанії, почала гукати чоловіка. Той, почувши голос дружини, швидко підбіг до вікна і крикнув: «Басю, не можу повернутись, тут якась холера діється. Я арештований!» У цей момент агент стрибнув на нього, як тигр, з криком і кулаками, і відірвав від вікна.

Увечері багато людей прийшли на травневе богослужіння. Побачивши зачинену церкву, дехто увійшов до плебанії, щоб дізнатися, що сталося, і… не повертався.

Агенти змінювались на «чергуванні» щокілька годин. Коли настала ніч і завмер рух на вулицях міста, почали вивозити арештованих з котла до УБП. Спочатку забрали священика Граба. Мене наразі не чіпали, вважаючи тимчасово затриманою. Той, хто встановлював мою особу, купив навіть у місті молока для дитини, звичайно ж, за мої гроші. Інші агенти поводилися дуже ординарно.

Так під уважним оком агентів пройшла перша ніч у котлі. До УБП не забирали, мабуть, через дитину, бо там треба було сидіти до завершення котла. Очевидно, були б можливості для звільнення, якби хтось не зрадив. Роздратована неспокоєм, просиділа всю ніч. Спати не могла, хоча не спала вже три попередні доби, весь час була у дорозі, а на додаток захворіла дитина.

Настав ранок. Приблизно о 10 годині перед брамою