Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Коли у листопаді 1947 року прибули зв'язкові з території СРСР з метою переведення «Руслана» разом з його бандою, як і засудженою, на територію СРСР, «Руслан» доручив засудженій податися до Перемишля й зв'язатися з його дружиною, з якою хотів попрощатись. Із цією метою він забезпечив для засудженої фальшивий паспорт на прізвище Шиманська Францішка і дав відповідні доручення, вказавши місце і час, де хотів побачитися зі своєю дружиною.

Засуджена тоді вирушила за вказаною адресою в Перемишль, де потрапила у засідку, влаштовану функціонерами УБ, і була арештована 18 листопада 1947 року.

Зазначене вище було встановлено на підставі пояснень засудженої і долучених до протоколів речових доказів. Засуджена захищалась, що вона не була справжнім членом ОУН, а тільки їй допомагала. Суд тому не повірив, оскільки з самого характеру її праці, яку вона виконувала, перебуваючи у банді, — через її руки, як друкарки, проходили всілякі таємні накази й естафети — явно випливає, що вона сама мала бути членом банди, бо їй цю таємну кореспонденцію довіряли (допускали). Зрештою, сам факт перебування засудженої довгий час у бункері, а потім у лісі з іншими членами банди заперечує її захист.

За цього стану справ суд вважає доведеною вину засудженої Теслі Марії щодо приналежності до нелегальної української організації ОУН — тобто у вчиненні злочину, передбаченого в ст. 85 к.к.в.п. При визначенні покарання суд узяв до уваги дуже щире і без викручувань зізнання засудженої, її дуже молодий вік і життєву недосвідченість, що, безсумнівно, схилило її до злочинної діяльності. Маючи це на увазі, суд призначив їй за доведений злочин відносно м'яку, у порівнянні з провиною, кару.

Голова: — поручник Панас Зигмунт Засідателі: — капрал Зелінський Міхал — капрал Ноґа Казімеж

Погоджено:

Керівник секретаріату ВСР у Жешові (Гаусман Юзеф, капітан)

Кругла печатка з гербом Держави і написом:

Військо Польське. Військовий Район. Суд у Жешові.

Archiwum Państwowe Rzeszów, zespół Prokuratury Wojskowej. — Sygn. 3272/47-48. - K. 9-10.

ЗІ СПОГАДІВ З ЧАСІВ ВОЄННОГО СТАНУ

У темну ніч воєнного стану; десь по десятій, до нашого дому завітав незнайомий гість. Він привітався і перепросив, що не назвав себе, оскільки прийшов від «Солідарності», яка не може афішуватись. І його цікавлять українські справи, життя громади, яка прошила у польській комуні тернистий гилях. Звернув увагу, що цей шлях почався задовго до комуни, і потекла жвава розмова. Наш гість, доктор інженерних наук, був відважним конспіратором, готовим до найгіршого.

— А якщо програєте?

— То перейдемо на еміграцію і боротимемось далі. До результату.

Розмову завершила пропозиція, щоб описав українські справи, особливо найменше відомі у сучасній історії. Що я через певний період і вчинив. Публікація під назвою «Українці у повоєнній Польщі» з'явилась у розмноженому на гектографі виданні часопису «Обуз» № 3 за листопад — грудень 1981 року на с. 34–46 (номер з'явився у 1982 році). Текст я не підписав, пам'ятаючи про візит двох панів о 6 годині ранку в перший день воєнного стану, які просили підписати надрукований аркуш з заявою, що не буду проводити антидержавної діяльності.

— А якщо не підпишу?

— То, пане, будьте ласкаві, одягайтесь.

У наведеній статті я оприлюднив інформацію про краківський котел, влаштований УБ в церкві Святого Норберта. І дуже я втішився весною… 1993року; коли серед документів УПА Державного архіву в Любліні я віднайшов розповідь героїні описаної події (док. 56). А в листопаді 1993 року в Державному архіві у Жешові ознайомився з продовженням сумного життєпису — вироком суду (док. 57). Отже, здається, що варто навести фрагменти статті, що показують фон, на якому формувалися ці життєписи молодого покоління воєнних років.

(…) Йшлося про те, щоб викинути автохтонів з рідної землі, довести їх до фізичного знищення через денаціоналізацію і тим самим до ліквідації української проблеми у Польщі. Протягом століть різні володарі ставили перед собою цю мету, але ніхто не зміг прямувати до неї з такою жорстокістю і безпощадністю, як зробили це польські комуністи. (…) Польські товариші випередили радянських як у часі, так і в масштабі заходу; переселення татар з Криму здійснено було лише у 1946 році, коли Польща в цій сфері вже мала значні «досягнення»; кримська акція охопила тільки 179 тисяч людей, що в кілька разів менше, ніж у Польщі. (…)

Заселення Повернених земель тривало вже два роки, поки привезли сюди українців. Їм залишилися розбиті й повністю «вичищені» рештки від колишніх господарств або багатосімейні фільваркові бараки. Оперативні групи керувались урядовою інструкцією, яка наказувала розміщати переселенців так, щоб у селі вони не становили більше, ніж 10 % польського населення. Це був доказ, що владі дуже було потрібно створити такі умови, які сприяли б швидкій денаціоналізації новоприбулих. Але траплялися села, знищені до такої міри, що ніхто з поляків не хотів у них селитись. Їх примусово заселяли елементом з акції «В», завдяки чому на мапі Повернених земель утворилися суто українські села. Скільки це коштувало зусиль, людських сліз, скільки тихих проклять дістала за тієї нагоди «народна» влада — нині можна собі тільки уявити.

Над Сяном і Одрою запала дуже глибока ніч. Дві, три чи п'ять родин, кинутих у вороже середовище, особливо до репатріантів із Східної Галичини, замикались у собі, втрачали бажання до розмови і, напевно, тільки думали по-своєму. Краще складалися стосунки у сусідстві з прибульцями з Віленщини. У Кракові атмосфера була жахлива. При німцях Підвавельський град став головним осередком українського руху в Закерзонському іфаї (так називалися землі, які знаходяться на західному боці лінії Керзона і заселені українцями). Коли підійшов фронт, усі активісти евакуювалися разом з німцями, залишилися тільки ті, хто не брав участі у політичних іграх. І на них звалилась уся ненависть поляків, роз'ятрених варварством гітлеризму і терором бандерівців на Волині та в Галичині. Відчуваючи за собою підтримку суспільства, органи безпеки зайнялися помстою. У Явожні було утворено концентраційний табір, і через нього пропустили всіх українців з Кракова і навіть ближчих і дальших околиць,