Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Чоловіка відвели під стайню Вацяка. Там його обшукали, а мене, після того як вивели всіх людей на цвинтар, загнали до церкви, де вже були жінки з дітьми. Ще з-під церкви побачила, що мого чоловіка приєднали до останньої групи, яку вели на цвинтар. На чолі цієї групи йшов Іван Карпа, без сорочки, з вирізаним хрестом на грудях, з якого лилася кров.

Мені потім розповідала Олександра Федачка, що мій чоловік і Павло Потічний засипали канави на цвинтарі. Рузя Дзячинська з Романиків казала мені, що чула від Катерини Булдис, що та бачила мого чоловіка, застреленого на цвинтарі, але ще не похованого. Вбитих, але ще не похованих людей мусили загрібати поляки, які залишились, як Стах і Вавжко Сльончка та Пантоль. Їх змусили постягувати трупи з села. Усі трупи з Карпівки, Нестерівки і Сльончківки повкидали у бункер на нестерівських полях. Наказали також очистити церкву від крові.

В окремих хатах було багато трупів, бо банда, розгулявшись, стріляла без жалю. Разом з бандами із навколишніх сіл вбивали місцеві поляки. Їм припала керівна роль — показували чужим, де шукати українців. Майже всі місцеві разом з родинами, включно з неповнолітніми, вбивали сусідів і навіть родичів. Шовіністична затятість довела до того, що чоловік виривав у дружини з рук власну дитину, а її, українку, видавав на смерть! Ось «передові» у вбивствах польські родини з Павлокоми: Владислав Коваль, брати Кашицькі, Улановські, Слончка, Теодор Рудавський (його син пізніше загинув в УПА) і з Дильонгової ціла зграя вихованців пробоща Сталінського, звироднілих бартківців, динівців, перехрестів-сельничан і місцевих колоністів-приблуд з Дильонгової. Це вони винні у пролитій крові, яка увійшла у землю української Павлокоми.

Тіла жертв нападу, невинних і беззахисних людей, лежали аж до 28 квітня. Лише після розпорядження з Динова село очистили від трупів, бо боялися, що приїде якась міжнародна комісія. Після очищення села від трупів місцеві поляки і дильонгівці на чолі зі своїм ксьондзом намагались нашу церкву перетворити на костел. Але церковна влада не дозволила, бо у зганьбленому пролиттям крові Божому Храмі не можна правити протягом 7 років. Але цього року католицький священик уже посвятив полякам їхню паску.

Тих, що залишилися живими, а саме жінок і дітей до 4 років, вигнали із села у цей самий день. Просто з церкви нас погнали до Седліск. Гнали Юзеф Кашицький, якісь бартківці, яких знаю тільки на вигляд, і дильонгівці. Їх було шестеро, а нас — приблизно 40. Ті, хто нас гнав, були озброєні. Стріляли навіть у жінок, які не могли йти. Відразу на Гуцовій Скалі застрелили стареньку Анну Саджугу і навіть не дозволили її поховати. По дорозі застрелили Розалію Видру і її дворічного сина, а старшого дали жінкам, щоб ішов з ними. З цим хлопцем пізніше зустрівся його батько, Іван Видра, який перебував у криївці, а потім утік до Яворника, де ми перебували. Там його схопили сельиичаии, запрягли у саики і наказали тягнути. Наступного дня його знайшли зі слідами страшних побоїв під мостом з Яворника до Нетребки, з відрізаним носом, виколотими очима, але вже без санок. Його синок з нами був також недовго, помер від виснаження.

Нас довго ганяли по різних селах: із Седліск до Улюча, звідти до Яворника, довше ми затримались у Добрій. Лише у 1947 році нас забрали на Повернені землі. Там сказали: «Тепер уже мусите бути поляками». Нас відвезли до Новогрода, а пізніше до Беляви. Тут я почала клопотання про виїзд до Канади. Завдяки допомозі моїх сестер я отримала згоду американської влади на виїзд, що тоді було важкою справою. За порадою і допомогою знайомого єврея з мого села я зробила подання президентові. Як виняток, я отримала дозвіл і почала готувати документи. Очевидно, що треба було поїхати до Павлокоми. Поїхала. Ані сліду від представництва влади. Усе треба було вирішувати у Динові. В опустілій Павлокомі зустріла небагато людей. Я боялась, і мене боялись. Кілька родин існувало на руїнах і на згарищах. Кожний боявся власної тіні. За документами послали мене до Динова. Там вимагали свідоцтво про смерть мого чоловіка. Я давала докази, приводила свідків, присягала, що бачила поляків, які вбивали, що чула їхні розмови, впізнаю їх. Але суд вперто твердив, що це УПА знищила польське село Павлокому. Щоб довести смерть чоловіка, влаштували слідство і через три місяці видали такий документ:

Сигн. Зг. 11/49

4 листопада 1949 року

ПОСТАНОВА Гродський Суд у Динові в особі Судді гр. мгр. Ст. Пастежа, за участі писаря ст. реєстр. М. Ванке, у справі по зверненню Александри Поточної, яка проживає у Павлокомі Бжозівського повіту, щодо визнання померлим її чоловіка Ігнація — після проведеного розгляду постановив: визнати Ігнація Поточного, сина Анджея і Катажини Соколік, який народився 3 липня 1895 року в Павлокомі Бжозівського повіту, — за померлого. Днем смерті вважати 31 грудня 1945 року.

Обґрунтування

На підставі показань свідків — Анджея Соколіка, Яна Дзячинського і автора звернення Александры Поточної — суд встановив, що Ігнацій Поточний у 1945 році разом з іншими мешканцями гміни Павлокома був захоплений бандами УПА і від того часу слух про нього пропав. Ігнацій Поточний постійно проживав у гміні Павлокома Бжозівського повіту.

Є фактом, що банди УПА вбивали поляків, захоплених таким чином, як у випадку, що розглядається.

Оскільки безрезультатно минув термін 3 місяці від дати оголошення розшуку в Моніторі польському і загиблий не дав про себе жодного повідомлення, а також ніхто не повідомив суду, що він живий, згідно з приписом статті 7 і декретом від 29/8 1945. ДУРП № 40, пункт 226 належить постановити, як вище.

Мгр. Ст. Пастеж в. р.

Суддя гродський

Вірно (кругла печатка суду і підпис)

З цим документом я поїхала і почала клопотати про паспорт на виїзд до Канади. Я отримала його швидко, вже 7 листопада 1949 року, а 26 січня 1950 року виїхала до Канади.