Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
Серед важливіших акцій УПА на Погір'ї належить назвати три невдалі напади на Бірчу, дворазову ліквідацію постерунку МО у Войтковій, напади на штаб 3-го полку піхоти у Кужміні й батальйон піхоти у Жогатині, спалення будівель Старої Бірчі, Боровниці, Дильонгового, Бартківців, Гути Бжуської, Ясениці Суфчинської, Коженця, Сельниці та Войткової. Ці дії не змогли, проте, запобігти переселенням.
У березні 1946 року радянська влада ліквідувала на своїй території структури греко-католицької церкви. Подібне рішення було прийнято і на польському боці кордону.
28 березня 1946 року в засідці УПА під Яблонками у Бещадах загинув генерал Кароль Сверчевський. Невдовзі після цього
Державний комітет безпеки прийняв рішення про проведення спеціальної акції з метою повного виселення з території південно-східної Польщі українського населення і ліквідації УПА. Для цього було утворено оперативну групу «Вісла» у складі кількох дивізій піхоти під командуванням генерала С.Моссора. У період від квітня до липня 1947 року на Повернені землі вивезено приблизно 150 000 осіб української національності, які раніше не виїхали до СРСР, а до кінця цього року були розбиті й ліквідовані всі партизанські загони УПА.
Підсумок 1945–1947 років був трагічний. У результаті братовбивчих боїв на всій охопленій боротьбою території загинуло приблизно 7 000 українців, тоді як на польському боці — 1600 військових, міліціонерів і функціонерів Управління безпеки і 600 осіб цивільного населення. Після виселенців залишилися сотні опустілих сіл, зарослі поля і здичавілі сади.
Stanisław Kryciński. Pogórze Przemyskie. Słownik krajoznawczo-historyczny. - Warszawa, 1992. - S. 29–31.
Документ 61
ЛУБНО
Село Лубно[44] розташоване приблизно на відстані 5 км на захід від Динова. У 1880 році тут мешкало 1200 українців, 676 поляків і 18 євреїв. (…) Шематизм Апостольської адміністрації Лемківщини у 1936 році показував 1976 греко-католиків, приблизно 1300 римських католиків, приблизно 70 євреїв. (…)
[Національні суперечності спостерігалися вже у XVI столітті. Тоді] велика полонізаторка, землевласниця Катажина Ваповська (актом від 23 січня 1593 року) силою відібрала ключі від церкви і перетворила її у римо-католицький костел, а парафіяльне поле передала єзуїтам у Ярославі. (…) У 1722 році лубняни вчинили бунт проти оселення поляків-колоністів. (…)
Під кінець 1943 року в лісах сформувались польські партизанські загони, які почали здійснювати замахи на українських діячів. Першим, хто загинув у власному будинку від рук польського бандита, був голова УДК у Динові — Микола Левицький з Павлокоми. Незабаром загинув Карпа, також з Павлокоми — бухгалтер кооперативу з Динова. Його вбили над Сяном біля Динова. Весною 1944 року польські терористи вбили мешканця Лубна Левковича під час роботи на залізничній колії. Від куль польських бандитів загинув також ідейний душпастир, священик Іван Гайдук, якого за працю, спрямовану на національне самоусвідомлення, Апостольська курія адміністрації Лемківщини перевела з однієї парафії на іншу. Його вбили під Журавцем, біля села Каролівка.
28 липня 1944 року до Лубна увійшла Червона Армія. Вона організувала тут так званий «запасний полк». Одним із завдань цього полку було виловлювання молодих хлопців і, після короткого ознайомлення зі зброєю, відправлення їх на фронт. З Лубна забрали приблизно 30 хлопців. Слід по них пропав. Решта переховувались у лісах та інших криївках. Після відходу сові'тів поляки розпочали бандитські акції проти українців. Уранці 7 березня 1945 року озброєні польські банди з навколишніх сіл: Гарта, Футома, Виробіска, Весола та інших під керівництвом місцевих поляків почали грабувати і вбивати українське населення. Поділившись на групи по 10–15 осіб, вони оточували по кілька хат, грабували все, що потрапляло до рук, а чоловіків, які не встигли втекти або сховатись, вбивали на місці. Місцеві поляки виконували подвійну роль: самі вбивали і показували чужим українські хати. Бувало і так, що поляк вбивав свого сусіда-українця. Щоб не бути впізнаним, вони надягали на обличчя маски. Серед місцевих поляків у вбивствах українців брали участь: Алойзи Чарнік, тоді 26-річний, Ізидор Мицька — 25 років, Юзеф Кустра — 22 роки (мати українка), Келбасови, Жачкови, Крушкови, Хром'як, Юзеф Сенько, Починяк (прибулець зі сходу) та інші. Головним керівником польських бандитів у Лубні був Міхал Барць (нині чиновник староства у Бжозові), а його помічником був Ізидор Фукса. Терор на селі тривав приблизно місяць. За цей час поляки вбили у Лубні близько 90 осіб, головним чином чоловіків. Найбільше людей вбито 7 березня 1945 року, коли українці, що не сподівалися нападу, не мали часу сховатись. Не було і мови про якусь самооборону. Українці не мали зброї, ніхто не сподівався такого ганебного варварства з боку поляків. Серед українців почався голод, бо поляки пограбували все, навіть картоплю з підвалів. Ситуація стала загрозливою. Терор, вбивства і голод не припинялись. (…)
Треба було вирішувати: залишатись у селі чи виїжджати у невідоме до СРСР. Вирішили виїжджати. 15 квітня 1945 року совіти прислали підводи і вивезли тероризованих українців Лубна до Санока, а звідти через кілька тижнів залізницею в околиці Тернополя. Виїхали тільки з тим, що мали на собі, бо все майно пограбували поляки. (…)
Вони намагалися знищити все, що українське. Зруйнували церкву і дзвіницю, а камінь використали на будівництво дороги. У плебанії розташували гмінну канцелярію і школу. Зруйнували будинок «Просвіти», матеріал забрали мешканці Уланиці. Хати українців і їхні господарства позабирали місцеві поляки або прибульці зі сходу. На порядку денному були сварки і бійки, бо кожний хотів здобути для себе кращу частину. Наприклад, Ян Голомб, який мотикою добивав українців, сварився з Анджеєм Келбасою за поле Михайла Пудли. Одного дня
