Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
Така була правда бідного народу, що він і помолитись за полеглих братів не мав права.
Настав фатальний 1947 рік. Усіх вивезли на західні землі, село спалили до останньої хати. Залишилась тільки стара церква на горі Дубник з пограбованими іконостасом, царськими воротами, дзвонами. Могилу розкопали дощенту, а відновлений під час війни хрест чиїсь руки знову порубали на шматки.
Микола Ковальський. Бранево//Наше Слово. — 1991. — № 52.
* * *
(…) З приходом народної влади розпочинається найбільша трагедія Улуча. На початку 1945 року збільшується кількість нападів на Улуч і навколишні села. Нападають переважно різні польські групи з-за Сяну. Йдуть грабувати підрозділи самооборони, ОРМО та інші угруповання, які важко назвати інакше, як бандитськими. Пограбування, вбивства людей, ґвалтування жінок стають їхнім щоденним заняттям. Паніка охоплює село після появи повідомлення про вбивство поляками майже всієї Павлокоми. Кілька чудом врятованих осіб опинились в Улучі і серед них — жінка з двома голими дітьми. (…)
Завдяки рішучим діям УПА напади поляків стають рідшими. Нападники не мають бажання зустрічатися з озброєним населенням. Але у 1946 році, коли починається виселення українців до Радянського Союзу, різні польські групи під крилом Народного Війська Польського підводять голови, набираються відваги. Українські села знову охоплює страх. Нема дня без повідомлення про вбивства людей, знущання з беззахисних дітей, жінок, старих людей.
Переселення до Радянського Союзу мали бути ніби добровільними. Але охочих не було забагато. Виявилося, що людей треба «заохочувати» до виїзду. І тоді почались напади з-за Сяну, зі сторони Вітрихова і Томашова. Грабунки «переконали» частину улучай про доцільність виїзду до СРСР. Але більшість вирішила залишитись. Люди були настільки пов'язані з рідною землею, що ніякий страх не міг змусити їх до втечі.
Десь із середини 1946 року Народне Військо Польське продовжило напади на українські села, залучаючи у спільники різні цивільні групи. Ось як згадує один з таких нападів Іван Добрянський.
На початку червня Військо Польське вдерлося до Улуча. Щастя мав той, хто встиг утекти зі своїм майном (найчастіше корова або кінь) до лісу. Дехто намагався сховати майно у селі, тим пощастило менше. Іван Добрянський із сусідом Іваном Шляхтичем спустились у криївку під хатою. Дружина Шляхтича, Стефанія, пішла до матері Добрянського, щоб бути разом. Після вступу війська до криївки Добрянського і Шляхтича почав доноситись стогін дружини Шляхтича, яку катував якийсь поручник. Незабаром катованих жінок вивели з хати, а військо підклало вогонь під стріху.
Приблизно через три години Добрянський і Шляхтич наважились покинути криївку. Побачили згарище… Чоловіки, які не встигли сховатись, були вбиті. Ті, що втекли з села, уціліли. Солдати вбили біля хати інваліда І світової війни Василя Москаля; поранили, а потім укинули у вогонь палаючого будинку Михайла Сотницького (також інваліда австрійського фронту). Вбили сім'ю Куликів… Тіло застреленого Івана Подоляка солдати вкинули до палаючого будинку. У списку вбитих є також: Онуфрій Тхір з дружиною, Іван Павлівський, Іван Левкович, Іван Клиш і 11-річна дочка його сестри, Захарія Москаль… Більшість убитих загинула у муках: виколювали очі, відрізали язики, ґвалтували…
Принагідно, як розказує Микола Ковальський, забрали 75 корів, 30 коней. Після їх відходу померли побиті Йосип Кібала і Микола Бадирка. Солдати застрелили Миколу Холявку з дочкою Катериною, Миколу Гандзьо, а Тетяну Кулик з глухонімим сином вкинули до палаючої хати. У вогонь вкинули також Софію Кібалу і дочку Андрія Солецького з Боровниці. Всього спалено 24 особи. Подібних нападів було вісім. Село повністю знищене. [Перед війною тут мешкало понад чотири тисячі людей].
У воєнній трагедії вціліли тільки церква Святого Миколая, стара церква на Дубнику і хата Петра Зілецького. Врятовані улучани поселились у навколишніх селах: у Добрій Шляхецькій, Жогатині, Бжежаві. Інші викопали землянки і жили в них аж до акції «Вісла».
Після вивезення улучан їхнє майно було розкрадене або знищене. Від нової церкви пропали спочатку будівельні матеріали, підготовлені для завершення її побудови, потім вікна, двері, бляха. Злодії не визнавали святості. Розгромили дзвіницю і все, що вдалось, забрали. Грабіжники збезчестили могили, між іншим, шляхетське поховання Пілави і Станіслава Смолявських, фундаторів вірменської каплиці. У церквах тоді знищили багато цінних фресок та ікон… В одній з церков, як згадує Микола Ковальський, на місці жертовного столу (престолу) нові «господарі» влаштували туалет. Скласти список втрат неможливо.
Василь Чарнецький (з Улуча)
Степан Мігус. Доля села //Наше Слово. — 22.04.1990. — 22 квітня (№ 16).
Документ 64
ВБИВСТВА У ГРОНЗЬОВІЙ
Наше село належало перед війною до Добромильського повіту у Львівському воєводстві, після війни — до гміни Войткова Перемишльського повіту в Жешівському воєводстві, нині — до гміни Устшики Дольне у Кросненському воєводстві. Від того села залишилась тільки назва, село зовсім опустіло, ніхто там не мешкає. Село майже щасливо витримало німецьку окупацію. Не можу сказати, скільки мешканців було у Гронзьовій, бо ніхто з нас не проводив обліку. Напевно знаю, що у селі було 300 номерів житлових будинків, а в кожному мешкало у середньому по 7—10 осіб. Українських родин було 270, польських — лише 30. У селі стояли старовинна, понад трьохсотрічна церква і невеликий католицький костелик. Ніхто в селі не вживав польської мови, навіть поляки розмовляли українською. Після війни церкву розібрали (як пам'ятка стоїть у скансені в Саноку) і повністю пограбували.
Після проходження фронту в липні 1944 року у нас почали організовувати польську народну владу. У гміні Войткова розмістили ВОП, створено МО. Від того часу почалися репресії проти
