Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Першою жертвою став Стефан Савка (приблизно 45 років). Восени ВОП забрав його до Войткової, через 10 днів його знайшли у колишніх німецьких окопах. Руки і ноги мав поламані, ноги були зв'язані за головою, лежав прикритий ялинковими галузками. Правдоподібно так зв'язаний загинув у вогні.

У цей час військо, MO і ОРМО почали шаліти у Бірчі. Почались підпали, грабунки, побиття. Місцеві люди все частіше мусили втікати до лісу. Це були звичайні провокації польської влади.

Наступними жертвами були Анна і Міхал Сокальські, сім'я у віці 40–45 років. У лютому 1945 року військо з Бірчі напало на село. Анну витягли з хати, розстріляли, а потім кинули під пліт, прикрили соломою і підпалили. Коли на порятунок з кузні прибіг чоловік, його схопили і побили так, що не міг встати. Злочинці підпалили будинок, а коли вже добре палахкотів — живцем укинули господаря у вогонь. Залишилось п'ятеро дітей, наймолодший син мав приблизно рік, найстарший — 21 рік. У цей день було спалено кілька українських хат.

Наступна акція відбулась 23 березня 1945 року. У ній брали участь війська з Бірчі й міліція з Войткової. Тоді загинули:

Іван Маркович — приблизно 60 років. Його страшно побили, прокололи багнетом ніс, аж вістря вийшло ззаду — і так залишили.

Петро Маркович — 21 рік, закатований на смерть. Був психічно хворий, нешкідливий, його вбивство не мало жодного сенсу.

Іван Буць — приблизно 60 років. Помер під час катування.

Теодор Буць — приблизно 55 років. Били прикладами гвинтівок, аж мозки вилізли з черепа.

Григорій Ярош — 45 років. Жахливо катували прикладами гвинтівок, вибиті зуби вбивці вкладали до дірок від багнетів на грудях вмираючого. Помирав у страшних муках.

Більшість мешканців врятувалась від смерті, переховуючись у лісі. Того дня було спалено чверть села.

До того часу Українська Повстанська Армія не втручалась. Повідомлена про події увечері, вона прибула до села. Військо

Польське втекло. На відплату розстріляли 7 поляків і спалили їхні будинки. Це відбувалось у п'ятницю, а в суботу в полудень у селі з'явилися радянські прикордонники. Сфотографували вбитих українців, розстріляних поляків і спалене село, наказали всіх поховати. Обіцяли звернутись до польської влади, щоб такі випадки не повторювались у майбутньому.

На жаль, і надалі тривали акції, в яких гинуло невинне українське населення. Загинули:

Йосиф Мачишин — 35 років. У квітні 1945 року міліція увірвалась до помешкання, витягнула на подвір'я і розстріляла.

Михайло Щепанський — 40 років. Влітку 1945 року був арештований військом з Перемишля. Слід його пропав.

Йосиф Маркович — 23 роки. Влітку 1946 року, побачивши, що наближається військо, почав утікати. Його застрелили, коли перелазив через пліт.

Дмитро Слив'як — приблизно 60 років. Улітку 1946 року його катували понад 2 години, поки не попросив, щоб змилувались і застрелили його.

Іван Цар — 23 роки. Застрелений під час втечі.

Іван Гамадик — 23 роки. У 1947 році військо забрало його з села, наступного дня скатованого привели для впізнання. Потім забрали знову, і більше його ніхто не бачив.

Микола Галущак — 23 роки. Пройшов фронтовий шлях, був двічі поранений. Коли увечері повертався додому, військові спробували його затримати і поранили в ногу. Раненого тримали цілу ніч у стодолі, а відбувалося це у лютому. Уранці виволокли його зв'язаного у двір і застрелили, тіло вкинули у найближчий потік.

Під час акції виселення з села забрали 10 осіб, серед яких був я [Михайло Маркович]. Нас завезли до Явожна. У таборі померли: Іван Копко — 70 років, Іван Сокальський — 70 років. Тих 8, що залишились, звільнили через 9 місяців. Посвідчення про звільнення з Явожна не маю, бо у 1950 році його забрало УБ.

Під час німецької окупації, у грудні 1942 року, мене арештувала поліція і завезла до Кракова, на Монтелюпіх. У січні 1943 року разом з кількома іншими в'язнями мене приєднали до транспорту з Тарнова і завезли до табору Аушвіц-Біркенау (Освенцім-Бжезинка). Після відбору мене направили до табору Саксенгаузен-Гайнкель, де я працював до квітня 1945 року. Під час евакуації табору до Гамбурга нас визволила Радянська Армія. Незабаром я повернувся додому.

Дзергонь

Михайло Маркович. З листів до «Українського архіву» //Нагие Слово. — 1991. - 31 березня (№ 13).

У ЗАВАДЦІ МОРОХОВСЬКІЙ

«Вбивали українці. І вони розпочали. При цьому не жаліли ні старих, ні дітей, ні жінок». Такі висловлювання були популярні у повоєнній Польщі. Писали про рубання поляків сокирами, різання ножами, розпилювання пилами. Українці у Польщі мусили мовчати. Не могли захищатись, викривати брехню, говорити про те, що Військо Польське і польське підпілля робило з українським населенням. Хто з поляків (крім учасників пацифікації) чув про трагедію Завадки Мороховської, Павлокоми, Горайца, Нового і Старого Любліні(я та багатьох інших українських місцевостей? А ці трагедії були. Десятиліттями висіла над ними змова замовчування, але не можна було їх сховати. Бо живуть люди, які бачили ці злочини на власні очі й зберегли все у своїй пам'яті.

— Уперше Військо Польське напало на Завадку Мороховську 24 січня 1946 року, — згадує чотирнадцятирічний тоді мешканець села Володимир Білас. — Солдати прийшли і приїхали возами з боку Морохова і Мокрого. Майже цілий день грабували все, що їм потрапило під руку. Били кожного, хто з'являвся. Мій батько зміг втекти з конем до лісу. Не від поляків, бо, як йому здавалось, жив з ними у згоді. Втікав, бо боявся втратити коня… Уранці наступного дня розбудив мене і крикнув: «Бери швидко коня і втікай до лісу, військо оточує село». Дехто вже встиг утекти. Солдати вже оточили село, я бачив їх у кущах, але вони мене не затримали. Напевно, думали, що ми про них не знаємо, і не хотіли видати себе, їдучи далі, я зустрів групу людей, що поверталися з лісу. Вони дуже перемерзли.