У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів - Андрій Галушка

А. Галушка та ін.

У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації. Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Вступ

На тлі буремних історичних періодів української минувшини XIX століття сприймається дещо нуднуватим: немає ні виразних національних повстань, ні героїчних звитяг. Усі близькі до нас війни — лише «зовнішня політика» Російської імперії, де український чинник не має чіткого власного обличчя. Марудний перебіг життя, у якому справжні національні здобутки губляться в «садках вишневих» або тихих університетських кабінетах малоросійських провінцій Російської імперії. Після виступу Івана Мазепи лівобережна Гетьманщина протягом решти XVIII ст. лише втрачала залишки декоративної автономії, а в 1790-ті рр. ввійшла як зовні цілком поглинена і перетравлена периферійна частина величезної держави. У 1793 та 1795 рр. внаслідок другого та третього поділу Речі Посполитої Росія увібрала в себе ще один великий шмат українських етнічних земель, на яких отримала як «проблему» не українство, а гонористу польську шляхту. Після кількох російсько-турецьких війн другої половини XVIII ст. давня дистанція між Наддніпрянською Україною та Чорним морем була подолана: утворилася частково новоколонізована територія, поліетнічна та зорієнтована на середземноморський економічний простір. Врешті це прислужилося до розширення українських етнічних теренів (бо більшість Північного Причорномор’я становили українці), але то був лише прихований наслідок активної зовнішньої експансії Петербурзької імперії.

Щодо України часто пишуть, що вона мала «довге XIX століття». Не очевидну хронологію 1800—1900, а час тривалості характерних рис доби — 1795 — 1914, від третього поділу Речі Посполитої до початку Першої світової війни, яка змінить усе, що асоціювалося із XIX ст.

На відміну від попередніх часів, землі, які від 1991 р. становлять 600 тис. квадратних кілометрів Української держави, опинилися поділеними не між кількома державами, а лише між двома великими імперськими утвореннями — строкатими, але зовні могутніми державами Габсбургів та Романових. Ні перша, ні друга на початку XIX ст. й гадки не мали про якусь навіть імовірну «Україну». Але в 1917—1921 рр. ця Україна для багатьох несподівано, але впевнено виринула на поверхню історії. Тому в будь-якому разі те, що ми сьогодні звемо «Україною» та «українством», сформувалося у нетрях саме цих двох імперій, з усіма позитивами й негативами. Отже, нинішнє українство, попри всі сумніви, є продуктом дійсно довгого XIX століття.

Контекст східноєвропейський: націоналізм і модернізація. Сучасні науковці скажуть, що в епопеї становлення українського національного руху немає чогось помітно унікального. Інші бездержавні народи Центрально-Східної Європи також у цей час ставали на шлях формування національних вимог. Це були й уже «призабуті історією» чехи, словаки, хорвати, словенці, білоруси, латиші, литовці, естонці та більш «помітні» угорці й поляки. Різниця між першими й другими полягає у тому, що другі зберегли власну еліту, яка поділяла деякі, принаймні етнокультурні та мовні риси свого селянського оточення, уникнувши асиміляції титульною імперською нацією (германізації чи русифікації). Місце угорської та польської знаті в соціальній та адміністративній структурі Австрії (Австро-Угорщини) і Росії завжди було помітним. Вона постійно перебувала у стані готовності до взяття на себе «більших владних повноважень», повної чи часткової суверенізації. Угорцям вдалося навіть створити «імперію в імперії» після компромісу 1867 р., за хвилину перетворившись із нації «пригнобленої» на «гнобительську». Поляки приблизно в той самий час здобули адміністративний контроль в австрійських володіннях у Галичині. Інша частина польських патріотів мала постійний фронт опору Російській імперії, якій так і не вдалося «розчинити» поляків у «російському морі».

«Селянським народам» було значно важче: безправний статус гречкосіїв не готував для них високих культурних та владних перспектив. Проте поступова й повільна модернізація європейської периферії породила прошарок гуманітарної інтелігенції, яка захоплювалася європейською інтелектуальною модою: романтичним націоналізмом і лібералізацією. Це робило безальтернативною більшу увагу до долі (соціальної, громадянської, політичної, культурної) соціальних низів, які виявилися потужним резервуаром архаїчної етнічної ідентичності. Економічний підйом з розвитком промисловості та урбанізації готував ґрунт для швидкої асиміляції селянства під час міграції з сіл до іноетнічних міст. Але національна інтелігенція перехоплювала ініціативу в анонімних соціальних потуг молодого капіталізму, беручи селянина «під руку» в справі освіти та збереження своєї самостійності. Натомість селянин, що приходив до міста, отримував від «опікунів» сурогат світогляду модерного націоналізму, перетворюючись із «селюка» на «чеха». У такий спосіб ті самі чехи отримали свій міський прошарок.

Але варто зазначити, що умови життя в імперії Габсбургів надавали таку можливість. На Наддніпрянщині ж місто культурно та мовно перемелювало прийшлих, перетворюючи їх на частину російського пролетаріату та міщанства. Загалом же в демократичніших і швидше модернізованих суспільствах і регіонах існувало більше шансів для «оживлення» національної свідомості. Ширший простір для політичних та просвітницьких маневрів національної інтелігенції об’єктивно надавав їй більше можливостей для ідеологічної мобілізації мас. У відсталішій Російській імперії цей соціально-економічний чинник (про демократизацію до 1905 р. годі й говорити) допомагав полякам (західні окраїни Росії були в цьому сенсі розвиненіші за імперський центр), але інші національні спільноти він ставив на межу самозбереження. З іншого боку, в Росії впертіше трималися проти нівелювання та асиміляції найвідсталіші околиці, де зберігалися архаїчні соціальні й конфесійні ідентичності (Кавказ і Центральна Азія). Українці перебували десь посередині, але з поправкою на їхнє прадавнє руське слов’янство і православ’я.

Контекст східнослов’янський і православний: триєдина російська нація. Відносно швидко забувши про колишню українську окремішність і виходячи з усвідомлення єдності православних східних слов’ян, Російська імперія надавала українцям (малоросам) чимало можливостей для індивідуальної кар’єри. Ми не можемо говорити про індивідуальну дискримінацію малоросів, адже, будучи лояльними підданими імперії, вони могли брати активну участь у її розвиткові та розбудові. Вихідці з України ставали впливовими урядовцями і чиновниками, сприяли русифікації Польщі та колонізації Кавказу, Центральної Азії та Сибіру. Малоросів ніколи не вважали «інородцями». Проблеми починалися з того моменту, коли малорос починав виявляти схильність до «мазепинства», тобто до етнокультурного або політичного сепаратизму. Цим він викреслював себе з-поміж «лоялістів» і перетворювався на зрадника, причому в найгіршому сенсі — він зраджував свою природу, вихідну та історичну «руськість». Остання ж від загальних попередніх уявлень про запрограмовану історією «єдність та возз’єднання Русі» до теорії «офіційної народності» графа Уварова становила єдиний етнічний, народний сенс існування імперії (якщо сприймати її не тільки як продукт діяльності династії Романових, а й як «народну творчість»).

Адміністрація Російської імперії мала клопіт із тими суспільними силами, які прагнули лібералізації: це могли бути етнічні росіяни та представники інших народів, але тут