Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
Перебуваючи у 1964 році в Перемишлі, я мав нагоду розмовляти з наочним свідком побиття Григорія Воловника. Били так, що страшно було дивитись. 13 березня 1945 року кілька польських бандитів прийшли до хати Петра Воловника. Один з бандитів схопив Воловника і кричав: «Чому не їдеш в Україну?» — «Ніхто не наказав туди їхати», — відповів П. Воловник. Розлючений бандит ударив Воловника кілька разів ножем, а потім застрелив його, дружину і дочку. Юзеф Кустра, який безпосередньо брав участь у вбивстві, був сином поляка і українки. Молодим хлопцем часто приходив до сусіда Петра Воловника, бавився з дітьми, розмовляв українською частіше, ніж польською. Пізніше під впливом польського ксьондза (шовініста) Майковського став затятим ворогом українців.
Ізидор Мицька, син Яна (з-під Магури) жорстоко закатував 45-річного Семена Коцелку, поламав йому руки і ребра. Коцелко цілував його черевики і просив, щоб його не вбивав, але це не допомогло. Порізаного і побитого (…) застрелив. Залишилась дружина з сімома дітьми. (…) Микиту Лазора з дружиною і дочкою поляки вбили і вкинули до старого колодязя. (…)
Після виселення українців з Лубна у хаті Михайла Воловника залишились: дочка Меланія і син Павло (обоє каліки), працівниця Єва Васінько (55 років) і Юлія Левкович (каліка, родичка Меланії). Вночі прийшли бандити і наказали збиратись до виїзду в Україну. Згаданий вище Юзеф Кустра, який прийшов разом з бандитами, сказав, що відвезе їх до Динова, де буде вантажний автомобіль, який завезе їх в Україну. Посадили калік на віз. По дорозі нещасні побачили, що їдуть не до Динова, а до порослого кущами провалля, відомого як Росоха. Єва Васінько спробувала втікати, і її першу застрелили, а потім решту.
Декого не вбили і залишили напівживими, вони жахливо стогнали від болю… Потім прийшов з Лубенки Ян Голомб і добивав їх мотикою. Деякі українці не хотіли покидати землі прадідів і залишались у селі зі словами «що буде, того не минути». Поляки обшукували хати, а коли знаходили когось, то вбивали. Так загинули: Степан Бревка, Іван Васінько (син Петра), Михайло Лазор. (…)
Після закінчення війни окремі лубняни поверталися з Німеччини до рідного села. Поляки робили засади на дорозі з Динова до Лубна і вбивали тих, хто повертається, а їхні речі забирали. Одним з цих поляків був Ігнацій Ніцпонь з Казімежувки. За таких обставин загинули: Михайло Троян, Петро Сидор, Михайло Бурдаш та інші. Нестор Лазор, учень української гімназії у Ярославі, був убитий поляками біля Динова, коли повертався з Ярослава до рідного села. Частина вбитих українців-лубнян лежить у спільній могилі на кладовищі, а інші десь у полі, на місці смерті.
Відвідуючи рідне село у 1964 році, бачив Василя Андруса, якого поляки у 1945 році тяжко побили, але не вбили, бо мав дружину польку. Вигляд мав дуже поганий. Блідий, висушений, маломовний, психічно неврівноважений, його переслідує манія страху, йому постійно здається, що хтось його шукає і хоче вбити. У подібному стані був Михайло Дудка з Динова, також одружений з полькою. Я намагався з ним розмовляти, але на моє питання і зауваження не реагував. Побитого і окривавленого, поляки посадили його на візок, возили вулицями Динова і показували пальцями, іронізуючи і насміхаючись: "Дивіться, який вигляд має русин".
При нагоді побував у Динові. Гарну кам'яну церкву Святого Георгія, побудовану в 1910 році на місці дерев'яної з 1814 року, поляки зруйнували за вказівкою відділу культури у Жешові приблизно у 1963 році під приводом того, що бандерівці переховують у ній зброю. У Динові поляки вбили трьох братів Прокопів — Степана, Мирона і Юрка. Юрко у 1939 році був у Війську Польському, брав участь в обороні Варшави від німців. (…)
Напади на українців у Лубні та інших селах, вбивства українців — то не приватна справа чи порахунки окремих осіб. То була широко запланована й організована акція офіційної польської влади проти українського населення. Це підтверджує факт, що протягом 30 днів убивств, грабунку і небаченого терору жодна влада не виступила проти тієї бандитської, варварської акції, не організувала охорони беззахисного українського населення, не навела у селі чи селах лад і порядок. Місцеві злочинці ще й хвалилися ганебними вчинками, були горді цим. І вони не були покарані польською народною владою за свої бандитські вчинки. (…)
Варварські вчинки, вбивства, грабунки, виселення одвічних автохтонів з рідної землі навіки залишаться чорною сторінкою польської історії, вічною ганьбою для поляків, а особливо для тих, що з Лубна.
Филип Т. Васильовський. Українське село Лубна і його трагедія // Ярославщина і Засяння 1031–1947. — С. 481–490.
Документ 62
НАДСЯННЯ ПІД ТЕРОРОМ
Роки війни в Надсянні стали періодом кривавого терору окупантів, метою яких було (…) планове і систематичне винищення цілих сіл, заселених українцями, (…) які були сіллю в оці польських шовіністів. На порядку денному були доноси у гестапо на українську інтелігенцію, вбивства священиків, вчителів та інших провідних особистостей. (…)
Масово винищували населення спочатку польські комуністичні й некомуністичні банди, а потім міліція і військо, які прославилися надзвичайною жорстокістю. (…)
Характерним прикладом майбутніх стосунків може бути випадок, що стався у вересні 1939 року. Тоді до українського села Боська над Віслоком вступили німці. Один з поляків намовив хлопця з порушеннями психіки, щоб вистрелив у військових з нагана. Німці за це спалили село, застрелили пробоща М. Величка і 25 господарів. (…)
У 1940 році внаслідок доносу поляка, лісового сторожа Адама Штека з Гладишева, який проживав у Здині, гестапо арештувало пробоща Здині, священика Володимира Ардана, за звинуваченням у зберіганні револьвера та іноземної валюти. Гестапо довго тримало його у в'язниці, де його так катували, що після виходу з в'язниці він помер протягом року. У травні 1943 року (…) на полі під Диновом польська боївка вбила активіста з Павлокоми — Івана Карпу (…)
Смертельним ударом по українському
