Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
У липні 1944 року до Кожениці увійшло польське і радянське військо, а через місяць до правління приступила польська адміністрація. Почалися переслідування і розслідування, хто співпрацював з німцями, хто був колабораціоністом. Таких бойовики негайно забирали і, як правило, ліквідовували. У Кожениці забрали керівника школи М. Галаня, селян арешти оминули. Усе залежало від доносів місцевих поляків. Люди боялись більше, ніж при німцях. У сусідніх Лашках однієї ночі польська боївка з Ярослава вбила 8 українців із сільської нічної варти. Вартовим наказали показати кенкарти. Хто мав з літерою П, того залишали, а з літерою У вбивали на місці. (…)
7 липня відбувалось третє виселення на Повернені землі. Тим разом виселили і старе покоління. Залишились тільки ті, хто мав знайомства у переселенських комісіях або були родичами поляків. (…) Після третього виселення на опустілі господарства приїхала польська біднота з-за Сяну. Староста виділив їм поля, засіяні ще весною. З роками люди збагатились, купили сільськогосподарські машини, дехто навіть мотоцикли. Могли збагатитись, бо їх було звільнено від податків, а землю отримували безплатно. Лише через кілька років усі, місцеві й осадники, отримали так званий акт надання і сплачували за поля за низькими цінами. Вийшло розпорядження, що переселенці можуть повертатись через 10 років на свої землі, але не на свої господарства. Вони могли купити собі землю і будинки або за малі гроші найматись до праці у ПГР-ах, створених державою на землі українських селян і колишніх фільваркових полях у Загродах. (…)
Окремі українці, сповнені тугою за рідним селом, приїжджали з Ольштинського воєводства до Кожениці, щоб хоча б подивитись на своє господарство (Гудь, Мокрий, Кульпака, Кондратишин, Катерина і Марія Ситко та інші). За ними стежили міліція і місцеві поляки. Пильнували, щоб приїжджі швидко виїхали. Коли Катерина Мельник просила дозволу залишитись у своїй хаті, кажучи, що не буде довго перешкоджати, бо має вже 82 роки, господар, який мешкав у хаті, — Войтек Кобиляж — повідомив міліцію у Лашках. Міліціонери приїхали, посадили її на віз і завезли на зупинку в Кожениці, щоб поверталася туди, звідки приїхала.
Інших, хто приїхав відвідати свою рідну землю, на зупинці в Кожениці побили так, що ледве залишилися живими. (…) Старші люди тужили і тужать за рідними місцями. А молоді, народжені й виховані на Повернених землях, асимілюються, хоча можуть розмовляти українською і ходити до церкви на богослужіння. Дехто вже навіть імена змінив: Роман — це тепер Юзек, Богдан — це Стах, Мирон — Мілєк і т. д. (…)
(Адже з цією метою виселяли батьків).
Катерина Василькевич. Мої спогади про Коженицю //Ярославщина і Засяння 1031–1947… - С. 443–455.
Документ 60
ЗНИЩЕННЯ ПАВЛОКОМИ
Розповідь інженера Андрія Мудрика з Торонто
Села над Сяном історично українські. Їх мішане населення є результатом багаторічної денаціоналізації, мішаних шлюбів, прибульців з Заходу, а головне, планового польського осадництва. Натиск польської адміністрації інколи призводив до переходу українського населення у латинський обряд (наприклад, у селі Сельниця Перемишльського повіту), але переважно українські села міцно трималися своєї віри. У деяких селах, наприклад у Бахужці, селяни навіть забули батьківську мову, але ще перед Першою світовою війною збудували прекрасну греко-католицьку церкву. Проповіді виголошувались там польською, але богослужіння правились у батьківському обряді й селяни відчували себе «руськими», що було рівнозначним з поняттям «українець».
Назви сіл — Коритники, Кривча, Іскань, Руське Село, Підбуковина, Дубецько, Бахів, Костева, Сільниця, П'яткова, Селиська, Явірник Руський та інші засвідчують, що все Надсяння — це українська земля з українським населенням. Цього факту не змогла перекреслити навіть постійна полонізаторська діяльність польського уряду і польських громадських організацій. Жахливий удар українське Надсяння отримало лише в 1944–1945 роках, коли польські комуністичні банди і місцеві польські осадники почали масове знищення українського населення. Жертвою цих банд стало також одне з найбільш свідомих українських сіл Надсяння — Павлокома. (…)
У селі було лише кілька польських родин. Поляки ходили як до свого костелу в сусідньому польському селі Дильонговому, так і до нашої церкви. Тривалий час головою читальні «Просвіти» був римський католик Юзеф Поточний. (…)
Після Першої світової війни землевласник АСкржинський поділив на парцелі свій фільварк у Павлокомі. Він робив це у прискореному темпі, оскільки боявся, що Павлокома може «зникнути» після встановлення нового кордону між Польщею і Україною. (…) Небагато українців отримало парцельовану землю, прийшли за нею і поляки, головним чином із сусіднього Дильонгового. Вони зайняли найкращу землю на так званій Качмажівці, зайняли всю надсянську рівнину: Широкий Плат, За Ямою і На Єзопі. Від того часу посилився антагонізм між прибулими поляками і місцевими українцями. Поляки наполегливо претендують на владу в гміні і, здобувши її, використовують для прискорення процесу денаціоналізації, без вагань застосовують варварські методи нищення українського населення.
Поляки безперешкодно здійснюють свої плани за підтримки власних державних інститутів. Під час першої більшовицької, потім німецької і, нарешті, другої більшовицької окупації вони спритно налаштовують окупаційну владу проти українського населення. Організовані шовіністичні боївки, особливо після розвалу німецького фронту, послідовно ліквідують визначних мешканців Павлокоми:
1. 14 жовтня 1942 року загинув у власній хаті від чотирнадцяти пострілів директор школи Микола Левицький. Його катувало шість поляків: Анджей Ланьчак з Улановського, одружений з Кашицькою; Ян Кусь, син лісничого; два з Дильонгового і один з Барткова, прізвища невідомі.
2. У травні 1943 року на передмістях Динова вбили Івана Карпу, активного культурно-освітнього діяча з Павлокоми.
3. У 1944 році загинули: Євгенія з Коштовських Троян та Іван Шпак.
Винищувальна акція особливо посилилась після відступу німців. Поляки взяли владу у гміні, а оскільки їх підтримувала інтелігенція сусіднього містечка Динів і староство у Бжозові, могли безкарно нищити не
