Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Щоб виловити всіх українців, було влаштовано котел у греко-католицькій церкві святого Норберта у Кракові. Коли у неділю парафіяни входили до церкви, функціонери У Б затикали їм за дверима уста, клали зв'язаних у куток і чекали на наступних. Акція припинилася завдяки випадку, коли якась жінка вирвалася з рук агентів і вискочила через вікно, залишивши посіпакам своє немовля. Український художник і графік Лев Гетц, професор Академії Мистецтв у Кракові, розповідав мені під кінець свого життя історію його понадрічного перебування (разом з дружиною) у таборі в Явожні. Після звільнення агенти запропонували їм співпрацю з УБ і мучили так довго, поки подружжя не вирішило вчинити самогубство. Одного дня вони відкрутили газові крани. Сусіди вибили двері, і професора вдалось урятувати, а дружина померла, не опритомнівши.

Напрошується тут певний відступ. Отож переважна більшість польського суспільства до нинішнього дня переконана, що такого роду ставлення українці «заслужили» за вбивства поляків на Східних Кресах під час окупації. Різанина поляків — це беззаперечний факт. Але чи можна у цьому звинувачувати увесь український народ? Не можна замовчувати також іншої справи. Йдеться про захоплення Східних Кресів Радянським Союзом у 1939 році. Совіти твердять, що не захоплювали Кресів, а лише Західну Україну і Білорусь. І мають рацію, бо беззаперечним є факт, що ці землі, колишня власність Київської Русі, потрапили до Польщі завдяки завоюванню, яке принесло більше сліз, ніж користі. Протягом довгих століть, від 1340 року, Польща вела за них воєнні й політичні бої, у 1923 році вболівала про вирішення їх долі у Раді Послів, видирала землю в місцевих бідняків, щоб віддати присланим осадникам — «захисникам польськості» цих земель. Ледве опритомнівши після майже вікової неволі, вже проводила пацифікацію, відбирала і розбирала церкви, закривала українські школи, виокремлювала з народу групи лемків, поліщуків чи «тутешніх» для зменшення кількості українців, позбавляла праці впертих, які відмовлялися переходити у католицизм. Перед повторним відновленням незалежності вона формувала нову армію на етнічно чужих землях (27-ма Волинська дивізія АК), аби й у майбутньому утримати їх при собі. Чомусь ніхто не здатен подумати, що подібна абсурдна політика призвела свого часу до повстання Хмельницького і різанини шляхти в Умані й по всій Україні. Небажання робити висновки з помилок минулого дало погані результати, привело осадницьку меншість під ніж автохтонної більшості.

Існує певна послідовність. З воєнної пожежі Польща вийшла ще непогано, взявши Вроцлав і Щецін за Львів і Вільно, що було майже поворотом від помилкової політики, хоча і вчиненим під примусом. Попри те у свідомості старшого покоління залишилося почуття кривди, більше засноване на сентименті, ніж на логіці. Ця генерація міркує так: Пястовські гроди — безумовно, але і Червенські — також! Так говорив кожний прихильник Вільна і Львова, не звертаючи уваги на те, що це чуже добро приносить лише нещастя. (…)

З німцями, які знищили мільйони людей і зруйнували країну, Польща збудувала нормальні відносини, переступила до порядку денного над тим, що було. І слушно, бо безкінечне нагадування нічого не допоможе. Тим більше, що це є сильний партнер. Натомість ніхто не змусить негайно до подібного укладання відносин з власними громадянами, нечисленною групою, слабкою і беззахисною. Ніщо не стоїть на перешкоді, щоб приректи їх на знищення.

Але чекають відповіді важкі питання Войцеха Сулевського[43], поставлені 25 років тому:

Звідки у нас стільки шовінізму, холерної зневаги до чужих, звідки брутальна полонізація? Де наші традиції? Де наш правопорядок?

КОЖЕНИЦЯ

(…) Під час першого виселення (1946) вивезли також 80-річного, хворого і майже паралізованого пробоща Степана Дороша і його дружину такого самого віку. (…) Це було протиправно, бо люди, старші 65 років, не підлягали виселенню. Але це залежало ще від місцевої виселенської комісії. У ній були староста і ще два поляки. Один з них, Лятавець, був бідний і хотів загарбати майно пробоща. Він підмовив дружину священика, аби та віддала йому на зберігання худобу, збіжжя і всю решту. Коли виселенці чекали на транспорт на станції Бобрівка, паніматка послала до Лятавця довірену людину, щоб той дав на дорогу 2 центнери збіжжя і одну корову. Лятавець не тільки не віддав, а ще твердив, що все у нього забрало військо. Це була очевидна брехня. Людей, які чинили спротив виселенню, військо било, силою викидало з хати, при тому грабувало. З собою можна було забрати тільки те, що умістилось на возі. (…) На залишені речі накидались місцеві і немісцеві поляки. Вони навіть виривали дверцята з пічок, замки й окуття дверей. Забирали з собою домашній інвентар, господарське знаряддя, не кажучи вже про худобу. Селяни з плачем залишали рідне село. (…)

Взимку 1948 прийшов наказ розібрати церкву. Не допомогло рішення комісії з Перемишля, що церква є пам'яткою архітектури. Якщо 10 осіб із села підписало згоду на розібрання, то таку церкву розбирали. I'в Кожениці знайшлися такі «каїни». Одним з них був польський солдат, який по-п'яному признався: «Буду мати великий гріх, що першим підписався за розбирання церкви». Він помер у 1971 році. Церква хоч і стара, але міцна, і її не вдавалося розібрати руками. Тому два трактори зачепили стіни і роздерли, як мученицю. Люди плакали, не тільки наші, але і поляки. З цього приводу селу обіцяли велике нещастя. З кращого церковного дерева один приблуда-поляк збудував собі хлів, решту розібрали поляки на дрова. Залишилась тільки збоку дзвіниця, мурована, без дзвонів. Старі більші дзвони забрали під час австрійської війни на гармати, а малі забрали для костелу в Лашках.

В останні роки почав приїжджати православний священик з Жапалова, відправляє богослужіння на площі перед церквою, на свіжому повітрі. У той час, коли розбирали церкву в Кожениці, розібрали також церкви у Новому і Старому Менкіші, а в Латках — тимчасову дерев'яну і нову кам'яну, ще не закінчену. Трохи пізніше розібрали муровану церкву в Лазах і Радимні. Дерев'яну церкву, що залишилась у Бобрівці, і муровані у Маковиську, у Волі Ришковій, у Сурохові поляки, які дбали про своїх пробощів, викинувши іконостаси, перетворили на костели. (…)

У Ярославі ще до