Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький

Кжешовіне Пшеворського повіту, с. 239. У березні 1944 року польська банда вбила священика Іллю Федевича, який ішов на богослужіння до Каньчуги. Вбито також кілька більш свідомих мешканців села. Трагічною смертю загинув і пробощ Міротина священик Тадей Камінський разом з братом Михайлом у своїх рідних Кжешовіцах.

Тарнавка Пшеворського повіту, с. 253. Миколу Шафрана, псаломщика, польська банда забрала у 1944 році. Підрізали йому язик і наказали співати «Ще не вмерла Україна», а потім розстріляли. Темної ночі вони стріляли у голову церковного комітету Захара Піхуру, але не влучили. Він упав на землю і вдавав мертвого. І так врятувався. Ці бандити розстріляли також інших свідомих українців: лісничого Мандрика, Петра Блащака, Івана Кольча, Петра Куцибалу, Теодозія Лемика, Клима Хруща, Дмитра Глухого.

Українці, які залишилися живими, мусили у жовтні 1944 року залишити батьківщину, а мішані сім'ї, які залишились на селі, були пізніше розстріляні польськими бандами.

Гадлє Шклярське Пшеворського повіту, с. 254. За акцію просвітництва польські банди вбили весною 1944 року Володимира Кондзьолку, який приїхав зі Львова додому на канікули. Вони вбили також Андрія Соляра і Крауса зі Шкляр. (…) До СРСР виселено 19 родин. На Повернені землі вивезено лише дві сім'ї, які скоро повернулись і разом з іншими мішаними родинами полонізувалися. Церкву поляки перетворили на костел.

Ярослав, с. 314. Вже під час відступу німців дуже посилилася терористична діяльність поляків. У варварський спосіб тоді було вбито у Ярославі доктора Івана Борима, багаторічного лікаря, який допомагав усім без винятку. Вбивця прийшов як пацієнт і застрелив лікаря у кабінеті. У Ярославі тоді вбито багато українців, у родині Вербенців зарубали матір і дочку. У сусідньому Лежайську вбито всі українські родини, у Пшеворську загинув представник УДК.

Терор поширився на села. Вбивали священиків, селян, поодинці й цілими родинами. У Кжешовицях вбито священика І.Федевича, у Волі Розвінецькій — старосту Івана Мельничука, у Рожнятові — Івана Гранду і багато інших.

Висоцько Радимнівського повіту, с. 394. 1945 рік був трагічним не тільки для населення Висоцька, але й для всього округу. Почалися безперервні напади польських банд, які безжально стріляли у беззахисних людей. Довкола палали села, а сільськими дорогами мандрував людський розпач.

Перше виселення відбулося весною 1946 року. Військо Польське і більшовицькі виселенські комісії «визволяли» тоді селян від усього, що вони напрацювали протягом усього життя. НКВД арештувало колишнього війта Івана Мадая, вивезли його до Львова і там убили. Польська поліція постійно навідувалась у село й заарештовувала невинних людей. З Дмитра Конюха знущались так, що він майже втратив розум. Після першого виселення заховалося ще трохи українців з надією, що вдасться залишитись у селі. У травні 1947 року відбулось чергове виселення, і Військо Польське вивезло рештки українців на Повернені землі. Вже весною 1948 року з-за Сяну наїхали орди поляків і зайняли село. З церкви зробили костел, усунули іконостас. Українське Висоцько перестало існувати.

Глудно Бжозівського повіту, с. 397. Від 1943 року на Надсяння прийшов поганий час. Німецькі невдачі на військових фронтах активізували діяльність польського підпілля. Замість того, щоб спрямувати всі сили на боротьбу з німецьким окупантом, польські партизани почали нищити український актив. Жертвами цієї нічим не обґрунтованої звірячої ненависті стали відомі громадські й релігійні діячі. Зла доля не оминула і священика Михайла Гайдука.

У середині липня 1943 року священик Михайло Гайдук повертався до Глудна після відправлення богослужіння у Динові. (…) Коли підвода їхала по шосе вздовж Сяну, з лісу виїхав велосипедист, певний час їхав за возом, потім збільшив швидкість і двічі вистрелив у священика. Постріли були смертельними. Вбивця зник у лісі.

Так загинув провідний у регіоні громадський діяч, керівник драматичного колективу, хору, кооперативного руху, прекрасний оратор і творець патріотичних промов.

Добча Ярославського повіту, с. 398. До 1944 року все було добре. Після повернення німців зі сходу поляки показали свою «культуру» і «християнську віру». Вони почали нападати із сусідніх сіл на наші і вбивали людей на полях навіть серед білого дня. На подвір'ї Станька тільки в одній могилі поховали 18 осіб. Богдан Дубляниця був убитий у школі. (…) Тепер у селі нема жодного українця, всіх вигнали і виселили з рідної землі.

Ярослав Зубаль: Домбрівка Ниского повіту, с. 408. Відразу після приходу німців рік чи два було спокійно. Українці почували себе вільно, ніхто їх не переслідував за релігійну чи культурну діяльність. (…) Наші надії на визволення від польського і московського ярма швидко розтанули, коли почала показувати своє обличчя гітлерівська грабіжницька і жорстока політика, у першу чергу стосовно поляків, а пізніше і стосовно українців. Спочатку українці щиро співчували полякам, особливо тим, хто не ставився шовіністично до українців. Одначе поляки швидко зіпсували ці настрої. Виникли польські підпільні боївки, які взяли на приціл не гітлерівських гнобителів, а Богу Духа винних і беззбройних українців, вбиваючи кожного, хто потрапив під руку.

Першими жертвами стали вчителі з сусідньої Курини — Пиріг і його дружина Наталка. Їх страшенно катували перед смертю. Дитину, щоправда, залишили і навіть доручили няні, щоб «цю українську дитину» виховувала. Вбивства так швидко поширились, що наші люди почали втікати у безпечніші місця. Священик П., попереджений про появу боївки, врятувався втечею через вікно. Мене нещастя оминуло двічі. Перший раз це було перед приходом німців 12 вересня 1939 року. Разом із сім'єю та іншими людьми, які втікали від бомбардування, протягом трьох днів і ночей сидів у лісах, а в цей час боївкарі сплюндрували все моє помешкання, перевертаючи все догори ногами у пошуках «зрадників». Другий раз — у 1941 році, коли німці вчасно мене виселили, бо територія переходила під контроль війська. У жовтні 1941 року я виїхав з родиною на схід і отримав посаду старшого лісника у Рогатині, тут почувався безпечно в оточенні свояків. І потім ще довго зі страхом згадував нещасну долю наших людей, які залишились на ласку шовіністичного польського шумовиння.

Яків Козел: Домбровипя Лежайського повіту с. 413. У 1944–1945 роках на Домбровицю почали нападати польські банди,