Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
Патронували ці терористичні, людиновбивчі дії підрозділи прикордонних більшовицьких військ НКВД, які часто переходили через новоутворений кордон між Польщею і СРСР, базуючись на тому боці, допомагали польським терористичним бандам ламати опір і оборону українського населення за допомогою терору і виселення.
Однак і цей довготривалий терор організованих банд і державної міліції не зламав волі українського населення залишитись на своїй землі.
Під натиском небувалого терору на виїзд записався відносно малий відсоток населення. Але й ті, хто записався, робили це під примусом. Виїжджати вони не хотіли, часто втікали і переховувались.
Ті ж, кого все-таки вивезли, часто вже через короткий час повертались, якщо тільки їм вдавалося вирватись із концентраційних таборів, куди більшовики вивозять переважно наше населення.
Українське населення, захищаючись від терору польсько-більшовицьких банд, організувало власними силами збройну самооборону. Все населення стало з небаченою до цього часу солідарністю до рішучої збройної самооборони. Збройні загони місцевої української самооборони і загони Української Повстанської Армії (УПА) відбивали напади банд і міліції, здобуваючи у багатьох випадках перемоги.
Також і серед польського суспільства пролунали голоси розумних особистостей, які засуджували терористичні антиукраїнські напади, ганебні й шкідливі для польського народу.
За допомогою рішучої збройної самооборони українського населення і, з іншого боку, під впливом позиції, яку зайняли розумніші патріотичні кола польського суспільства, через певний час, приблизно у травні й липні 1945 року, вдалося зупинити більшість нападів терористичних банд і ту надзвичайно криваву польсько-українську боротьбу.
Рештки терористичних банд діяли і діють до цього часу в тих, уже нечисленних місцевостях, де польське населення залишається під впливом урядового комуністично-більшовицького табору. На більшості ж прикордонних польсько-українських територій влітку 1945 року запанував повний спокій. Населення тих територій, як польське, так і українське, уперше за тривалий час розпочало нормальні роботи у полі за взаємної сусідської злагоди. Стосунки поліпшувалися з кожним днем. Замість попередньої боротьби, яка принесла очевидну шкоду обом народам, зростали дружба і співпраця, які могли дати у майбутньому обом народам поважну користь. Таким розвитком цих стосунків щиро тішилися всі порядні й розумні люди.
Але нинішній польський уряд, підпорядковуючись повністю впливам і директивам московської імперіалістичної політики, занепокоївся, що порозуміння і співпраця польських і українських національних чинників можуть серйозно вплинути на зміцнення антибільшовицького визвольного фронту поневолених народів СРСР і сусідніх окупованих країн, які борються за свою свободу і державну незалежність. Тому в цих більшовицьких колах вирішили виселити за будь-яку ціну всіх українців, щоб таким чином порізнити і розділити обидва наші народи, що нині потрібне лише імперіалістичній політиці Москви.
Отже, коли не вдалася спроба виселення українців за допомогою терору державної міліції і спеціально організованих з цією метою цивільних банд, польський уряд кинув у вересні 1945 року великі загони регулярних військ для акції примусового виселення українців. Тож у вересні розпочалася нова хвиля терору проти українського населення, цього разу вже цілком явна, а не замаскована нібито боротьба з бандами, оскільки цю терористичну акцію проводить регулярне військо. При цьому треба додати, що командири цих терористичних загонів Війська Польського рекрутуються виключно з російських офіцерів, переодягнених у польські мундири. Це військо, за прикладом безславної пам'яті гітлерівських есесівських вбивць, оточує вночі українські поселення і змушує населення, яке не встигає вчасно врятуватися втечею, до виселення. Оскільки українці не хочуть погодитись на виїзд, бійці цього польсько-більшовицького війська за наказом, отриманим згори, грабують усе майно, лякають масовими екзекуціями, часто б'ють, ґвалтують жінок, стріляють у мирних мешканців, насильно викидають з будинків, чинять усілякі інші злочини і насильства.
У Перемишлі заарештовано єпископа греко-католицької церкви Коциловського, також за прикладом, зразком і наказом більшовицьких володарів, які, зі свого боку, заарештували у Львові і вивезли у Сибір митрополита греко-католицької церкви Йосипа Сліпого й усіх єпископів та багатьох священиків, а українські греко-католицькі церкви передали московській православній церкві, яка тепер є не вільною релігійною організацією, а замаскованою інституцією більшовицької поліції (НКВД, НКГБ). Разом з єпископом Коциловським заарештовано також більшість української інтелігенції, щоб таким чином змусити її терором виїхати до червоного більшовицького «раю», якого всі люди у нас бояться і який смертельно ненавидять, бо знають його не з теорії комунізму, не з книжок і пропаганди, як десь там у Греції чи Франції, а знають зі страшного досвіду, набутого українським народом протягом останніх 28 років під більшовицькими урядами, що це є одна велика в'язниця народів і система незліченних концентраційних таборів, групової відповідальності, масових екзекуцій, усунення будь-якого права з життя громади і з життя особи, а також інших форм терору, властивих усім тоталітарним і диктаторським режимам, а в радянському режимі вибуялих до максимального звиродніння.
Увесь цей величезний масив безправ'я і нечуваних злочинів щодо нашого поневоленого народу діється тоді, коли на весь світ оголошені величні засади Атлантичної Декларації, чотири великі свободи президента Рузвельта, статут нової міжнародної Організації Об'єднаних Націй, названий міністром Стеттініусом конституцією нового вільного світу, коли президент Трумен оголошує початок Золотої Епохи людської свободи і щастя, а Великі Мужі Великої Британії проголошують ті самі засади і запевняють своїм словом і честю, що незламно будуть стояти на сторожі права і справедливості у всьому світі.
Тим часом стосовно всього українського народу і стосовно нас, українців, які проживають за лінією Керзона, не тільки явно порушені й зневажені зобов'язання, накладені статутом ООН, але перекреслені і знищені навіть найскромніші засади християнської моральності. Нам відмовлено навіть у тих найбільш елементарних правах, які мають бути забезпечені в усіх культурних державах усього світу для звіра і всіх живих істот.
Нас насильно викидають з батьківських садиб, б'ють до крові й до смерті наших жінок, старих людей і дітей, кидають у вогонь живих людей, навіть маленьких немовлят відривають від материнських грудей, арештовують наших священиків і єпископів, грабують наше майно, знімають з бідних сільських жінок останню рвану сорочку і насильно примушують, всупереч нашій волі, виїжджати до Радянського Союзу на невідворотну смерть. Є багато сіл, які цілими місяцями живуть зі всім мізерним
