Історія польсько-українських конфліктів т.3 - Микола Сивіцький
Така антихристиянська поведінка охоронців правопорядку Перемишльського воєводства змусила активістів товариства надіслати листа, у якому автори, зокрема, пишуть: «Хочемо, щоб ті, хто нині проживає у будинках жертв, обробляє їхню землю, молиться в їхній колишній церкві, поводилися так, як вчить нас усіх спільна християнська наука».
«Надсяння» звернулося з проханням до Перемишльського воєводи про здійснення ексгумації всіх жертв, похованих у ямах, а також про дозвіл на встановлення на могилі жертв пам'ятника, складовою частиною якого повинна бути названа вище таблиця. Автори чекають на відповідь. Хотілось би вірити, що її отримають.
І хочеться вірити, що незабаром мешканці Малковичів помоляться перед цим пам'ятником за спокій душ невинно замордованих людей.
Галина Фединець. «Надсяння» бореться за права українців // Українське Слово. — Київ — Париж. — 1993. — № 50 (22.12).
Документ 50
ЗНИЩЕННЯ БАХОВА
(…) Бахів нагадав мені трагічні події 1945 року. Це було чудове село! Велике, розлоге, налічувало понад 500 господарств. Так само близька Березка (нині Бжуска) була великим поселенням, яке налічувало 350 господарств. Що від них залишилося? Серед страшної руїни де-не-де стоїть чудом уціліла пуста хата.
Польські бандити напали на Бахів і Березку 18 грудня. Кількома днями раніше наш загін розташувався в Іскані, звідки постійно здійснювали вилазки до близьких сіл. Ми переконували селян, щоб організовували загони самооборони. На жаль, наша акція не принесла результатів. Особливо у Бахові й Березці. Люди там були пасивні і не дуже свідомі. У цьому велика «заслуга» священика Сембратовича, багаторічного пробоща Бахова, впертого москвофіла. Він був дуже лояльний до поляків, дружив з польськими священиками і людьми, які неприхильно ставились до українців. Щоправда, доля відплатила йому за це. Коли банди напали на Бахів, він утік до Бабіц. Але там його знайшли і застрелили.
Вранці нас розбудила стрілянина, і через мить прибігли розвідники з криком, що поляки мордують людей і палять хати у Бахові й Березці. Наша боївка і кущ самооборони з Іскані вирушили з допомогою. Вже здалека ми побачили вогонь, було чути постріли, лемент людей і ревіння худоби. Затока наказав кущу зайняти позицію в густих заростях над потоком і стежити, щоб поляки не оточили нас. Тим часом боївка підібралась до села. Відразу стало зрозуміло, що нас замало. У селі, крім цивільних банд, було також польське військо. Їхні сили перевищували наші у сто разів. Наші серця розривалися від розпачу. Але ж ми не можемо чекати, поки всіх повбивають. Ми підібралися ще ближче. Затока наказав наставити приціли нашої зброї на якнайдальшу віддаль. Звичайно, ми могли розраховувати лише на те, що їх налякаємо.
Ми відкрили вогонь. Стрілянина сполошила коней, спочатку запряжених, а потім і військових. Поляки у відповідь заграли на «максимі» і задіяли міномети. Вони не орієнтувались, на якій відстані від них ми знаходимось, і тому їхні кулі нас не чіпали. Єдиний снаряд, який упав недалеко, присипав землею стрільця Риболова. Заторохтіли також гвинтівки СКВ. Поляки, забувши про нас, почали бігти в їхньому напрямку. Коли вийшли на шосе, ми спрямували на них усю силу вогню. Рій СКВ відступив до лісу. З присілка Сокіл до нас прибіг якийсь селянин з інформацією, що поляки нас оточують. Відразу ж ми опинилися серед хат у селі й звідти пробрались до лісу, де до нас приєднався рій СКВ. Поляки не рушили нашими слідами, бо боялися втратити награбоване майно. Серед нас найбільше побоювання мав стрілець Чорнюк, який залишив у Бахові дружину. Він розумів, що грабіжники не пощадять її, хоча вона полька. Він поривався бігти до села, але Затока заборонив йому, запевняючи, що підемо туди разом, як тільки мине небезпека. Пізнім вечором ми вирушили в село. Те, що застали на місці, було вражаючим і жахливим.
На згарищі лежали звуглені скелети. Чоловіки, жінки, діти. На плебанії в Березці ми знайшли безголові тіла священика Білика і його дружини. Їхні відрубані голови лежали неподалік від тулуба.
Неможливо описати цей страшний злочин. У Бахові й Березці тоді було вбито 465 беззахисних людей, дві третини яких становили жінки. Серед них загинула також дружина Чорнюка. Кількість жертв не перебільшена. Ще живуть люди, які пам'ятають це вбивство і мають список убитих осіб. Скільки беззахисних селян загинуло на цьому «Закерзонні»?
Наша група вбила тоді дев'ять бандитів і стільки ж поранила…
Omelan Pieczeń. 9 lat w bunkrze: Wspomnienia żołnierza UPA. — Lublin, 1991. -S. 59–61.
Документ 51
В УЙКОВИЦЯХ
Іван Сорокевич, який народився в 1863 році у Перемишлі, після закінчення теологічної освіти в 1887 році отримав посвячення у священики. Він був пробощем у Беднарці і Здині в Горліцькому, у Щуткові біля Любачева, нарешті, у занедбаних попередниками Уйковицях (7 км від Перемишля). Католики були тут перемішані з греко-католиками.
Перша світова війна спустошила села навколо фортеці Перемишль. В Уйковицях були спалені хати, вирубані сади, висаджена у повітря кам'яна плебанія. Протягом доби село перетворилось у пустелю. Греко-католицьких священиків зі всієї околиці, у тому числі з Уйковиць, вивезли до табору в Талергофі. Росіяни після здобуття Перемишля під час австрійського контрнаступу евакуювали мешканців навколишніх сіл до Ростова-на-Дону.
Той, хто пережив табір, верталися додому. Повернувся і священик Сорокевич. Життя було важким; усі мешкали в землянках, пізніше переселились до бараків. Богослужіння відправляли у стодолі. У 1939 році збудували церкву.
Весною 1945 року почались напади на священиків і українське населення. Пізнього вечора у суботу 3 березня група озброєних поляків приїхала фурами до Уйковиць. Виламавши у плебанії двері, застрелили священика Івана (86 років) і його дружину Костянтину (76 років). Хату так пограбували, що не було у чому поховати жертв. Потім рушили
