Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк
Весілля це третя та вже остаточна частина весільного обряду на Україні. В загальних рисах весілля повторює ті самі обряди в сватанні та на заручинах, тільки в значно ширшій та закінченій формі Так само, як і попередні акти, весілля починається з наподоблення спроби умикання, але на цей раз це наподоблення далеко повніше; починається воно з того, що молодий, маючи вже титул князя, набирає свою дружину На особливі запросини до нього в двір збираються його товариші-парубки, і він вибирає з них собі «боярів», з кожного з них дружко —тепер уже старший боярин — здіймає шапку та несе її до хати, де до шапок пришивають «квітку» з барвінку та червоної стрічки (faveurs французького народного весілля). Потім роздають такі самі квітки чи значки і всій дружині; світилкам, що з них одна несе меча — стару шаблю або дерев’яне наподоблення її. встромлене в окраєць хліба, гиддружому, цебто товаришеві дружка, еоашкам. хорунжому, музикам і. нарешті, візнику. Васалітет дружини до її князя виявляється передусім у тому, шо її члени, беручи на увагу похід, що його розпочинає князь, роблять між собою складчину на нього. На лочатках це було, мабуть, участю всіх чоловіків клану в здибуванні жінки для свого родича, як це буває й тепер у кавказьких горців, а потім цей акт перетворився в auxilium, шо його платила озброєна дружина васалів, скликана князем, як це ми бачимо і в Західній Європі. Після цього відбувається обряд, иіо його можна, мабуть, вважати за пережиток колишньої присяги: на стіл ставлять велику миску з водою та кладуть коло неї ложку; старший боярин дає кінець свосї хустки молодому, що незалежно від нори року вдягнений в кожух та кирею, і веде його круг сголу. а молодий зі свого боку тримає за хустку одного зі своїх боярів, той веде ще иншого і т, д., кінчаючи світилкою, що йде остання, тримаючи в руках запалену свічку; після першого та другого обходу кожний, проходячи повз миску, зачерпує з неї водн ложкою та випиває її, а після третього обходу навколо столу всі п'ють просто з миски. Виконавши цю церемонію, всі виходять на двір, де відбувається другий обряд, мабуть, ще старішого походження, а саме: мати молодого, вдягнена в вивернутий кожух та в шапці, виходить на двір, несучи в полі своєї одежі ріжнс збіжжя та дрібні гроші, що вона їх звичайно для цього збирає, починаючи з дитячих років сина; їй підводять «коня», цебто подають граблі або вила, вона «сідає на них верхи* та. розкидаючи навколо себе збіжжя, тричі об'їжджає кругом діжі, що стоїть серед двору, а на ній хліб, що ним благословляли молодих. Після об'їзду старший боярин «поїть коня», цебто дає на граблі воду з кухлика та віддає його другому бояринові, а цей кидає його через голову так, щоб він розбився. Мати «злазить з коня», а бояре беруть «коня* та ламають на шматки, розкидаючи їх навколо. Цей обряд пісня тепер пояснює як символ родючости:
Ой, сій, мати, овес,
Та на наш рід увесь,
Щоб наш овес рясен був.
Щоб Івашків рід красен був.
Але, иа нашу думку, цей хліборобський обряд показує зв'язок весільних обрядів з соняшнимн святами, про що мова буде далі.
Після цього поїзд молодого готується до виправи. Пісні, що їх співають без перерви, з'ясовують цілком військовий характер обряду з домішкою рис соняшно-релігійного культу:
Іде хлопець до дівки.
Як місяць до зірки;
Поїдем у велику дорогу,
До мого тестенька, слава богу.
А в мого тестенька трос ворітець:
В одні ворітці місяць засвітить,
В другі ворітці сонечко зійде,
В треті ворітці молодчик в'їде;
Місяць засвітить видненько буде.
Сонечко зійде — тепленько буде,
А хлопець в’їде — веселенько буде.
Встаньте, боярн, встаньте,
Коники посідлайте.
Самі ся убирайте,
Бо поїдемо ранком Попід високим ганком.
Будем замки ламати,
Марусеньку доставати.
(Чуб., № 843).
Нарешті поїзд вирушає, діставши благословення матері молодого, що «його породила, місяцем обгорнула, сонечком підперезала», та батька, що нагадує синові за небезпеку походу та радить йому не пити першого поданого напою і не говорити тестеві всієї правди. Перед весільним поїздом має корогва, звичайно червона, що її зустрічаємо у всіх слав’янських народів, крім великоросів та поляків. Коли молода живе в другому селі або в далекому кутку того самого села, то парубки з її села або кутка роблять так звану перейму, цебто серед дороги ставлять стіл, накривають його скатертиною та кладуть на нього хліб. Молодий, що його парубки спершу не пускають, мусить дати їм трохи грошей, І вони цим задовольняються, і кортеж рушає далі, кепкуючи з того, що за кварту горілки парубки перепустили молодого до його дівчини. Ця перейма — наявний пережиток тих прав, які за старих часів мали на дівчину всі парубки її клану, що його репрезентує тепер «парубоцька громада». Цікаво зазначити, що, як свідчить В. Н Ястребов, у селі Березняку Єлизаветградського повіту на Херсонщині дівчатам за втрату дівоцтва обстригають коси, але тільки в тих випадках, коли доведено їх зносини з парубками чужого села.
Нарешті поїзд наближається до хати молодої і знаходить там повну картину озброєного відпору: ворота зачинені та забарикадовані зсередини, хату оточує натовп парубків Із здійнятими догори палицями. Войовничі дії обмежуються часом тим, що до носа молодого підносять палицю, що її кінець на кшталт булави обсаджено реп’яхами, а часом чути й стріли з рушниці, звичайно, не набитої, без кулі. Бояре роблять спробу взяти ворота силою, але їх не пускають. І після того нападники висловлюють бажання розпочати пересправи. Двоє старостів молодого дістають дозвіл перелізти через ворота у двір, де їх чекають старости молодої перед столом з хлібом Старости сідають за
