Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк
Коровай. Найчастіше в неділю рано, але часом і кілька день перед вінчанням, розпочинають робити коровай. Коровай — це святий хліб, що має велике ритуальне значення та безперечно жертовний характер; його назва дуже близька до санскритського слова krâvya. грецького — хеєиС, латин ського — саго, а всі ці слова означають м’ясо (сюди стосуються теж слова крава, корова, кров, krew тощо); ця назва натякає на те, що його вживають замісць тварин, яких колись приносили в жертву. На український коровай приплітають зверху, крім образів сонця та місяця, ще виліплених з тіста голубів, а иноді й ріжних инших тварин та їх частини. У болгарів й досі в день святого Юрія печуть великий напівкруглий хліб під назвою боговица і зверху на нього наліплюють фігурки ріжних тварин: овець, лошаг тощо; а в старовинній Мексиці, на щорічному святі сонця, у храмі відбувалися справжні людські жертви, а в приватних домах на ту саму пору робили з тіста фігуру жертви, спочатку вклонялися їй, а потім, наподоблюючн справжній обряд, розрізавши груди, виймали серце, стинали голову та инші члени тіла, усе це ділили иа шматки та їли їх. Крім того, коровай має й родовий характер: муку для нього мусять принести всі члени роду, а в деяких місцевостях, за старих часів, приносили ие муку, а зерно і мололи його в хаті молодої на жорнах, співаючи пісень Роблять коровай на Україні дуже урочисто, але ще більше урочистості надають коментаріїпісеиь щодо цього їіриготовання. Коровай мають право робити лише заміжні жінки, та й з них тільки такі, що на ту пору мають чоловіків при собі (не тільки вдови, але й жінки, що їх чоловіки кудись від’їхали, а цьому обряді браги участь не можуть). Цих «коровайниць» мусить бути неодмінно непарне число (мабуть, раніше, так само як і у сучасних білорусів, їх було сім)
Зібравшись на запрошення, коровайниці прикрашають свої голови барвінком та миють руки. Потім вони просять у старости благословення та, діставши його, кладуть муку в ночви, наливають в них води, а тоді й трохи горілки, «щоб коровай був веселий» Розчинивши тісто, перекладають його до діжі, шо її ставлять серед хатн, та починають місити; при тому всі сторонні люде мають вийти з хати. Вимішуючи тісто, співають пісень, закликаю чи в них Бога та Богородицю допомогти їм у їхній праці. В піснях співається, що воду для святого короваю взято з Дунаю чи з семи криниць; муку принесено в семи «міхах»; змелено муку з пшениці, що виросла на семи полях; до короваю покладено сім кіп яєць, знесених сьома білими курками; масло для короваю взято з семи кадовбів, а збито його з молока від семи молодих корів тощо. На той час, як місять тісто для короваю, свята Трійця по церкві ходить, тримаючи за рученьку Спаса; «сам Бог коровай місить. Пречиста світить, янголи воду носять». Коли тісто вже як слід вимішено, його виймають з діжі та розкладають на столі, а на діжу ставлять п’ять воскових свічок та ще одну велику на ножі, що його кладуть на дно. Тісто домішують на столі, і коли воно цілком готове, з нього перше роблять великого, товстого коржа — підошву для короваю, а на цей корж кладуть решту тіста. Батько молодої кладе иа середину короваю кілька грошин, а мати, покривши це місце рушником, робить потім у ньому глибку, натискаючи ліктем В цю глибку кладуть звичайно шишку, а в Більському повіті, на Гродн..чщині, кидають туди виліплені з тіста фігурки сонця, місяця, голубів тощо; такими самими фігурками оздоблюють цілий коровай навкруги. Нарешті кли іуть «кучерявого» або «вірмена», цебто парубка, що має кучеряве волосс» (сїна-ка щастя), щоб вій вимів віником піч, а потім всадив туди на лопаті вже готовий коровай. Після цього ще співають, і, скоро коровай спечеться, виймають з печі та урочисто односять в комору, і після того коровайниці, повернувшись до хати, разом з чоловіками беруть діжу, підіймають її перші вгору, стукають нею об сволок, цілуються «нахрест», носять діжу по хаті, співаючи пісень, що мають цілком еротичний характер, як наприклад:
А піч наша та бика привела,
А припічок та телушечку,
А запічок ягнушечку,
А коцюба та яєць нанесла,
Ступа на яйцях сиділа,
А помело кудкудахкало тощо.
Вінчання, то звичайно буває рано в неділю, відбувається якось цілком поза всім етнографічним весільним обрядом та зовсім нічим з ним не зв'язане. Ранком перед вінчанням більш-менш урочисто розплітають косу молодої; це робить конче не жонатий рідний її брат або брат у других; при тому її в останній раз зачісують по-дівочому, вплітаючи їй на цей раз в во лосся скільки грошин, шматочки хліба, скільки зубків часнику та замочуючи волосся олією з медом, як це робиться й у ведичній Індії. Потім молода просить благословення у батьків та у всіх своїх родичів, кланяючись кожному з них в ноги, цілуючи їм руки й ноги та тричі з ними цілуючись у губи Потім з музиками та співами весільний поїзд вирушає до церкви, перед якою музики та співи припиняються. Після вінчання всі вертаються додому. Часом у дворі на них чекає діжа. І тоді молодий з молодою мусять тричі обійти навколо неї та пройти потім ще під віком діжі, що його тримають батько й мати якомога више над своїми головами; цей останній обряд дуже наближається до обряду проведення молодого з молодою під ярмом у старовинній Індії Відокремленість церковного вінчання від усіх инших обрядів українського весілля навряд чи треба окремо пояснювати. Із «Правила» митропо лита Івана можна бачити, що ще в XI столітті прості люде брали шлюб без церковного обряду, вважаючи церковний шлюб обов'язковим тільки для князів та для бояр ж. Так само було й пізніше, і це викликало обвинувачування іа ріжні суворості з боку церкви (митрополит Максим у 1283
