Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк
Заручини. Кали сватання має головно побутовий характер, то заручи» ми вже мають, безперечно, ритуальне значення. Вони відбуваються уж<а з захованням якнайбільшої урочистости, в присутності всіх родичів жеинхд та невісти, а головно- відбуваються в супроводі співу ритуальних пісень, що їх поза цим випадком ніколи не співають. Цей спів, являючи собою справжній хор старовинного релігійного обряду, є, на нашу думку, безперечний його пережиток, що затримався до наших часів.
Обряди заручин відбуваються в тому самому порядку, що й обряд сватання. Знову з'являються старости, знову починаються оповідання про (МИСЛИВЦІВ» симуляція воєнних хитрощів, і знов їх «в'яжуть» рушниками, після чого вони дають невеликий викуп у формі пляшки горілки або подарунків. У тих місцевостях, де молода не буває при цьому присутня, свати вимагають, Щоб їм показали ії, і тоді їх кілька разів обманюють, виводячи яку-небудь стару жінку, якусь сторонню дівчину тощо, і тільки потім виводять саму молоду. Потім йде благословення молодих хлібом, а після того дружко, найближчий товариш молодого, шо виконує у весільних обрядах ралю церемоніймайстра, або, замість нього, староста з боку молодої, найчастіше її дядько, що має ролю якогось представника культу, пропонує молодим взятися за кінці рушника, сам береться за його середину і веде таким способом молодих на посад, цебто на найпочесніше місце в хаті — на покуття. З цього моменту виступає весільний хор, вже в перших своїх піснях він пояснює, що молоду на посаді зустрічає сам Господь, а в одній з дальших пісень, значно архаїчнішій, молодий та молода прирівняні до місяця та зорі, що змовились одночасно зійти на небо, освітити небо й землю, звеселити звірів у полі та спізнілих гостей у дорозі. Щоб зважити все значіння цієї пісиі, досить згадати, що в давніх індусів спів гнмну Sùrya про шлюб місяця з сонцем був ритуальною частиною шлюбного обряду.
Після доброго частування, що йде в супроводі численних пісень, в яких висловлюються молодим усякі побажання щастя та між ними — бути багатими, як земля, і здоровими, як вода, молодих виводять із-за столу (знов-таки, явна річ, за хустку) для участи в танцях. У болгарів у подібному ви-
падку кінці хустки прив'язуються до пальців молодої, а в Архангельській губернії, після весільного обіду, молоду віддають молодому, перев’язавши їй руку рушником, тому можна гадати, що і в українців ведення за хустку мусить символізувати в змінених умовах викрадання молодої або ЇЇ продаж. Після танців молоді за тим самим порядком вертаютіля до столу, і починається обмін подарунками. Після цього всі виходять, а молодий (а часом і дружко) зостається з молодою, притому мати сама стелить їм постіль, визнаючи вже цим право жениха зоставатися з її дочкою.
Вільце. Напередодні весілля, найчастіше в суботу рано, в хаті молодої починають приготовляти вільце чи гільце. Так звуть конче зелену (зимою з хвої) гілку або маленьке деревце, що його втикають у хліб та прикрашають усім, що можна мати на той час: пучечками з ріжних квітів, з грабини, калини, барвінку, рути, позолоченими горіхами, барвистими стрічками та малень кими свічками,— взагалі дуже нагадує в малих розмірах ялинку наших культурних класів, запозичену з Німеччини, хоч вона існувала колись і в нас у вигляді весняного прикрашеного дерева. Гільце ставлять на кінці столу, і воно зістасться там ціле весілля, а в гуцулів його носять скрізь перед молодими. Гіриготовання гільця має цілком видатний релігійний характер і відбу вається дуже урочисто, за встановленим ритуалом. Спочатку хор дружок просить у Бога, у святих, у батьків молодої та у всіх присутніх благословення розпочати вити вільце. Потім батьки молодої перші починають прикрашати деревце. Чіпляють стрічки, квіти тощо на самому вершку його; потім, за порядком віку та близькостн споріднення, роблять це й усі инші, поступово спускаючись по гільцеві згори вниз. Поки есе це провадиться, хор не перестае співати ріжних ритуальних пісень. В одних із цих пісень хор просить старостів піти до лісу та зрубати велику сосну, принести її та поста вити на стіл на срібному полумиску В инших.— товаришів молодого посилають иа морс зібрати золоті пера міфологічної птиці, «золоте пір’я» риби щуки тощо. В одній з пісень говориться про маленьку качечку, що пливе по «дунаю», цебто по воді, та збирає з дна його золото для оздоблення гільця. Далі ніс її і повторюють історію умикання молодої та куниці лукавими мисливцями; говорять про згоду дівчини, про ті перестороги, що їй робили: не ходити раннім-рано до води, не спухати буркотіння Голубів, не брати подарунків од молодого тошо. В певній частині пісень молода ще й тепер просить батьків не впускати до двору молодого та його товаришів, бо коні їх копитами витопчуть увесь барвінок у саду, тощо. Нарешті, деякі пісні в дуже поетичних виразах говорять про взаємне кохання молодого й молодої, але молода все-таки не може втриматись од жалю за своєю волею дівочою та од побоювання за свою долю у новій родині «за темними лісами, на чужій стороні». Всі ці пісні, особливо останні, являють собою дуже різкий контраст з тим, що ми знаходимо у відповідних піснях великоруського весілля Там це справжні «плачі» та «заплачки», справжнє «виття» за майбутнє нещасливої молодої, про її смутну долю у чужій родині, де її буде кривдити свекруха, переслідувати своїми вимогами «Грозний» свекір, де чоловікова «плеточка шелковая» залишатиме кріваві сліди на її білому тілі ..
Одночасно з вільцем в'ють і вінки, також у супроводі ритуальних пісень. Один з вінків, що в ньому неодмінно мусить бути барвінок, надягають на голову молодої, другий, такий самий, але трохи менший, призначений для молодого; решту, головно з м'яти й рути, роздають дружкам молодої. Після цього молода зі своїми дружками йде на село просити гостей на весілля, а потім вертається додому, де на цю пору вже приготовано посад. Скоро з'являється й молодий, І його зустрічають піснею:
Колесом сонечко на гору йде.
Колесом ясне на гору йде;
Полком молодий на посад іде.
Полком Івашко на посад іде.
1 дійсно, справджуючи цю пісню, що так живо нагадує змістом доісторичний культ, а мовою— «Слово о полку Ігореві», молодий не зразу входить до
