Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

в нього кидав, пола має всі кості тощо. А в деяких місцевостях України походження чорта, що творить вихор, пояснюють ииакше; це — діявол, що сім літ був звичайною гадюкою, другі сім літ — полозом, а за треті сім літ у нього наростають крила, і тоді він починає літати, особливо перед грозою, у повітрі, здіймаючи страшний вітер, ламаючи дерева тощо. У гуцулів, як свідчить Шухевич, подібну істоту звуть жорства та уявляють собі у вигляді крилатого смока, що його малюнки трапляються иноді на мідних держалнах гуцульських палиць (екземпляр такої палиці єсть і в Етногр. Від. Р. Музею Імп. Олександра 111), Українські народні уявлення про грім та блискавку, явна річ, також дуже давнього походження, але в наші часи вони вже до певної міри христіянізо-вані. На місце старовинних громових богів, ик, наприклад, дуже мало нам відомий Перун, прийшли вже зрозуміліші для народу втілення, як святий Ілля, архистратиг Михайло та особливо святий Юрій, що має, однак, з канонічним святим тільки те спільне, що він також їздить на білому коневі та списом забиває смока. В народній уяві він оточений цілою зграєю вовків — його собак, і кожному з них він призначає його щоденну споживу Архистра тиг Михайло, святий Ілля та святий Юрій, в народних легендах, під час грози носяться по небі: один — на своїх крилах, другий - на вогненному возі, а третій — на білому коневі, і всі вони полюють на чортів, стріляючи на них громовими стрілами. Така стріла глибоко входить в землю та виходить з неї тільки через сім літ; хто знайде її,— переховує, як святощі, і вона помагає від багатьох хвороб. Отже, виходить, що той огонь, який повстає од блискавки, є небесного походження, і його, явна річ, вважають надпри-

родним; його або зовсім не слід гасити, а коли вже гасити, то не инакше, як молоком, найкраще козиним, або сироваткою. Зрозуміла сама собою річ, що під час громовиці не слід ні співати, ані свистати, не годиться також ховатись під дубом чи вербою, бо чорти мають там своє житло та шукають у ньому порятунку під час грози.

З небесного вогню уявлення про його святість переносять і на вогонь звичайний. Вогонь вважають святим; до нього почувають особливу повагу, кожна господиня мусить ставитись до вогню луже обережно та з пошаною; при ньому не можна говорити щось непристойне, в нього не можна плювати або кидати в нього щось нечисте, з ним не можна гратись, не можна навіть вимітати піч тим самим віником, що ним замітають хату. «Ми шануємо вогонь, як бога; він наш дорогий гість». Переховались навіть деякі сліди колишніх жертов йому: кожна добра господиня повинна перехрестити його та поставити коло нього горщик з водою і поліно, щоб він мав що їсти й пити. Але при всіх отих пережитках старовинного боготворення огню вже зовсім не зустрічаються на Україні, принаймні в чистому вигляді, вірування в небесне походження вогню, ані антропоморфічні втілення його. Замісць того, щоб бути вкраденим з неба Гірометесм, вогонь став тепер вигадкою чортів або якоїсь иншої, у всякім разі лихої, сили, але викрадення його на користь людям все-таки не забуте, хоч ролю Прометея надають тепер коли не самому богові, то його архангелам або святим. Чорт розклав велике багаття. Бог, побачивши це, послав до нього архангела Гаврила, що почав розмовляти з чортом, всадивши в огонь кінець своєї залізної палиці. Коли палиця досить розжеврілась, архангел став одходити, а чорт, що зрозумів, у чім річ, кинувся його доганяти і був уже зовсім близько, але бог сказав Гаврилові: «Кинь палицю». Архангел кинув, палиця вдарилась об камінь, і з нього посипались искри. Так перейшов огонь до каменю, і люде вивчились здобувати його звідти, вдаряючи об камінь залізом. Крім таких зв'язних та модернізованих переказів про походження вогню, трапляються шс й ииші, як-от легенда про молодого парубка, шо пішов собі від батька та опинився на безлюдному острові; він почав терти «ліщину об ліщину» тощо, але це вже новіші уявлення, навіяні літературними оповіданнями про Робінзона тощо.

Земля та вода. Українські вірування, що ^стосуються до землі та воли, мало чим оданачаються од згаданих вище. Вони також у значній мірі христіянізоваш, але крізь це новіше наверстування не тяжко побачити останки дуже первісних уявлень. Про космогонічні та космографічні ідеї, що тримаються серед неграмотної народної маси, ми вже говорили. До них можна додати досить неясні повір’я про те, що земля тримається на рибі або на двох рибахуіио ці риби своїми рухами спричиняють землетруси, а також не ясніше, але значно реальніше уявлення про існування десь далеко теплої та блаженної країни, що має назву вирій чи ирій. і?уди відлітають пташки на зиму та звідки вони повертаються весною. В цьому останньому повір'ї, правда, найцікавіше слово вирій, шо зустрічається вже в поученні Володимира Мономаха, але досі, здається, етимологічно не з’ясоване; а щодо самого розуміння, то воно являє собою уламок географічного знання, що із занепадом грамотности виродилося в легенду. Сюди, цебто до самого циклу вірувань, слід зачислити також повір'я про Існування пупа (пупця) землі, звідки випливає вода, що утворює всі річки та моря, і знову вертається назад у той самий пупець. Це уявлення, мабуть, навіяли відомі біблейські та апокрифічні повір’я, що раз у раз підновлюються, як деякими старовинними церковними малюнками чотирьох світових річок, які випливають з одного місця, так і оповіданнями прочан про те, що вони бачили пуп землі в Єрусалимі. Цікавіші уламки давнього боготворення землі та води, що залишились у порів нюючи чистому вигляді. «Народ,— говориться в повір’ї, записаному експедицією Чубинського,— має глибоку повагу до землі та зве її матір'ю. «Земля мати наша», тому що вона годує людей і тварин». Бити по землі палицею без потреби вважають за великий гріх. Клятьба землею — найстрашніша клятьба; при тому звичайно цілують землю, а в деяких місцевостях і з'їдають шматочок землі (мабуть, останки середньовічних ордалій) на доказ своєї правди, Внраз недовір’я: «хоч ти землю їж» — і тепер дуже часто вживають, а побажання - «щоб тебе свята земля не прийняла» - є вираз найбільшої ненависти, t навпаки: «щоби ся мав, як свята земля» — належить до найкращої доброзичливости.

Так само за святу вважають і воду; в неї не можна плювати, спорожнятись тошо, але, однак, найчастіше вода набирає святих та цілющих якостей тільки тоді, капи