Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

вона «не почата», не занечищена ще жадним доторканням, або коли вона свячена, особливо в певні дні (наприклад, на Водохрещи). В піснях, особливо обрядових, ставиться вимога, щоб вода для ритуального вжитку була невідмінно з «трьох» або з «семи» криниць тощо. Дуже цікава обставина, що ні в літературі, ані в відомостях, що ми та ииші особи їх зібрали, нема найменшої вказівки на якийсь подарунок чи жертву воді, на кшталт, наприклад, тієї грошини, що її поморяне кидають в море, випливаючи з Білого моря в океан. За єдиний, та й то не дуже переконуючий натяк иа існування, принаймні в далекому минулому, жертов воді можна вважати хіба тільки звичай, що заховався де-не де,— кидати гроші в криниці, що їх вважають за святі, або в джерела в деяких манастирях...

Так само й вірування, зв’язані з рослинним світом, мають на Україні характер безперечно пізній, та дуже часто вони й запозичені з заходу. Все те. що ми знаходимо, наприклад, за осику, березу, сосну, бузину, ячмінь, горох

Металеві хрести з українських церков XVII—XVIII ст.

тощо, витворилось уже під виливом христіянських ідей: сосна — дерево благословенне, вона завше зелена, бо її дерево виявилося непридатним на цвяхи для розп’яття Христа; а верба навпаки,—дерево прокляте, бо ж ті цвяхи були саме з неї зроблені; на осиці повісився Іуда, тому її листя безперестанку труситься, вона наводить жах на все лихе, з неї роблять кілки, що їх вбивають у груди відьмакам та взагалі ходячим мерцям; береза зблідла од першого наміру Іуди повіситись на ній; на бузину повішено святу Варвару Великомученицю, і тому в кущах її живуть чорти, тощо. До числа вірувань, що зайшли з заходу, належать також відомі оповідання про цвіт папороті, про очерет, про чортополох, про мак-видкж та про багато инших рослин. Слідів давнього шанування дерев та їх культу, здається, на Україні зовсім не заховалось, хоч історичні відомості дають численні докази того, що вони

існували за старих часів у нас так само, як і в усіх инших слав’янських народів. За єдині їх пережитки можна те хіба вважати ритуальне деревце в купальних обрядах та вильце, чи гильце, у весільних, та про це скажемо далі.

Головні мотиви вірувань щодо тварин — це антропоморфізм та переконання в можливості перетворення; ці мотиви злегка прикриті напливом пізніших христіянських ідей. Ведмідь — це перетворений мельник, малпа— теж перетворена людина, свиня покарана за спробу одурити Христа жидівка, собаки — перетворені хлопчики, що дражнили Ісуса Христа, кріт — також хлопець, що його батько спокушав бога; кицька утворилась у рукавиці богороднці, кажан — з звичайної мнші, коза та пава — перетворення чорта, чайка — перетворена вдова, журавель — циган, а бусол був колись за слугу у богородицІ; зозуля, за одною версією,— жінка, що вбила свого чоловіка і за те засуджена не мати свого гнізда, а за другою,— дівчина, що пішла заміж за перевертня вужа, тощо. Сліди антропоморфізму можна було б вбачати і в українських оповіданнях про тварин, шо говорять людською мовою, але цих оповідань є поки що всього два, й обидва вони, маючи характер навчання (небезпека — багато знати та проговорюватись про секрети), належать до ділянки міжнародного фольклору і на Україні, безперечно, запозичені.

Так само належать скорше до ділянки фольклору, ніж до числа вірувань, і оповідання про створення людини. Варіантів цих оповідань теж дуже небагато, всі вони, безперечно, біблейського, а до того ще й апокрифічного змісту, бо в них усіх у творенні людини, крім бога, бере участь, явна річ з другого боку, І діявол. За варіянтом Драгоманова, бог виліпив людину з глини та поставив сушитись, наказавши собаці стерегти її; діявол скористався, що собака заснула, розірвав у виставленої сушитися людини груди та наплював туди. Бог вдунув потім у людину душу, але людина й досі, кашляючи, харкає.

Зовсім щось инше являють собою українські народні оповідання про душу; тут ми маємо вже до діла не з легендами, а з справжніми віруваннями. Вірування ці, однак, безперечно христіянського походження, але доповнені вони чисто народною фантазією. Місце перебувапня душі в тілі в них точно не вказане; одні кажуть, що вона знаходиться в голові, другі - що в ямці під шиєю, в грудях, в животі, в печінці тощо. Звідки береться в людини душа та як вона входить в дитину,— на ці питання в українських народних віруваннях ми не знаходимо відповіди, але з них ми дізнаємось, шо вона покидає тіло тимчасово—під час сна, та назавше — в час смерти. В останньому випадку вона виходить найчастіше через отвір, що відчиняється в момент смерти на тімени, або через рот, часом її буває видко, Вона з'являється то у вигляді мухи або бджоли, а то метелика або пташки, а то ше у вигляді маленької людини з прозорим та чистим тілом, а часом і з крильцями, або, нарешті, у вигляді маленької хмаринки, паче парк. Вона має, однак, тілесні Г'отреби, їсть, вдихаючи в себе пару од гарячого хліба або иншої страви, і для неї завше ставлять на вікні воду якийсь час, після якого вона зовсім одлітае, але повертається додому в ті дні, коли поминають небіжчика. За гріхи людини душа зречена на смутну долю, у формі переселеним в яку-небудь тварину: в собаку, коня, свиню, кінську голову тощо, де вона й зостається аж до смерти тварини. Ця віра в переселення душ, явна річ, належить до пережитків дуже глибокої старовини, підновлених та поширених у Європі ріжними містичними та сектярськими вченнями, як-от маніхейство.

шо на Україні відбилося не тільки в цьому, бо ж ми вже бачили його вплив на вірування щодо створення землі.

Окрему та дуже цікаву групу вірувань щодо людей становлять уявлення про ходячих мерців, головно утоплених, самогубців та взагалі людей, що вмерли неприродною смертю, про мавок, упирів тощо. В основі цих вірувань лежить, явна річ, передусім страх, що його викликають мерці, та думка про можливість повороту їх до товариства живих людей. Наслідком цього у всіх оповіданнях про виходців з могил пануючим мотивом стала коли не безпосередня шкода від них, то в усякім разі неприємність та небажаність їхньої появи За єдиний виняток з цього загального правила можна вважати легенди про вмерлу матір, шо приходить до своїх дітей, або як мрець одвідує свою дружину Але звичайно