Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк
Значно старовинніші та етнографічніші уявлення українського народу про небесні світила, хоч ці уявлення не скрізь однакові та мають на собі сліди ріжних часів. Наприклад, сонце у Луцькому повіті на Волині уявляють собі «царем неба», що освітлює та зогріває землю вдень, «обходить» її вночі, а ранком знову з'являється на сході, у Новоград-Волинському повіті сонце вже втілене у вигляді жінки, а в Винницькому повіті — це вже чоловік, з ясним лицем, його проміння освітлює цілий світ, тощо. У легенді, що її навів Чубинськнй (т. І, стор. 5), ми маємо один із соняшних міфів, що, на жаль, дуже кепсько заховався та вставлений до одної дуже поширеної східньої казки на моральний сюжет, що кривда ніколи не зостається непокарана. Сонце в цій легенді уявлене в людському образі: воно живе там, де земля сходиться з небом, має матір та сестру, умикає собі жінку в людей; виконуючи свій щоденний обхід неба, воно вдягає ризу, що випускає світло й тепло. Другий тип уявлень про сонце має вже цілком инший характер, наявно пізніший: у Літинському повіті на Поділлю— це отвір у хмарі, що через нього видно частину неба; у Проскурівському повіті — цс «вогнева куля, що крутиться навколо землі»; у Грубешівському повіті — це вогонь, розкладений на небі, і його підтримує «дід», від якого й залежить довжина дня та ночі; в Уманському повіті — ие «лице боже», а в Холмському повіті — це «око боже». У всякім разі, як свідчить Чубинськнй, «сонце наче боготворене народом, його вважають за святе Й праведне». Коли хтось хоче помолитись і не бачить перед собою ні образа, ні хреста, ні якої нншої святої речі, то він мусить повернутися до сонця, а каїн й сонця не видно, то він молиться «на схід сонця», исбто просто повернувшись на схід...
Отже, мн бачимо, шо від давньої аптропоморфізації уявлень про сонце, що, мабуть, існувала колись, зосталося дуже небагато; утрималось тільки загальне переконання в божественній природі та святості його. Наскільки та в чому саме заховалися на Україні рештки соняшного культу, ми побачимо далі, розглядаючи забобони та деякі обряди; а тепер зазначимо тільки пережитки цього культу у вигляді відповідних частинам року свят, або игр.— Веснянок, Купала, Ярила та Коляди. Звичайно, й од цих свят зосталося небагато; про «сатанинські біснування», що їх списали побожні автори Переяславського Літопису або * Слова нікоєго Христолюбця» тощо, не зоста-лося'майже й згадки, соняшному богові «кур» більше не «ріжуть», а тільки подекуди, та й то більше у південних слав'ян, все ще «молять йому короваї», про шо ми скажемо далі.
Народні українські уявлення про місяць та :юрі в суті мало чим одзначаються од уявлень про сонце. Місяць — це теж «око боже, світило, що поставлене ближче до землі, щоб ліпше освітлювати її пночі; це — молодий бра? сонця, він має великий вплив і на людей, і на тварин, а тому, як свідчить Чубинськнй, народ І молиться кожному молодому місяцю. Фази МІСЯЦЯ також дали багато матеріялу для народних вірувань, але найстаріших з-поміж них ми не знаємо, а щодо сучасних, то вони мають на собі наявну печать середньовічних астрономічних уявлень; уявлення ці підновлені недавньою ще літературою про вплив ріжних «квадр» місяця на тваринний та рослинний світ, яка ще в 50-х роках минулого століття, у формі славнозвісного «бердичівського календаря» користалась безперечним авторитетом в українських сільських господарів. Зорі, згідно з народними уявленнями,— це діти сонця та місяця. Вони, однак, тісно зв’язані з людським життям: кожна людина мас свою зірку на небі, і кади людина вмирає, зірка ця падає та зникає. В деяких місцевостях ці очевидячки астрономічні уявлення зв’язані вже з христіянством, і сам бог запалює свічечки на небі для кожної народженої людини... Так само змінялися й старовинні уявлення про Молочний Шлях (Дорога до Єрусалиму), про комети, що завше віщують якусь біду.
тощо. З атмосферних явищ дощ, сніг та інсй як явища звичайні, що не мають в собі нічого жахливого, мабуть, ие вимикали точно означених вірувань. Явна річ. що ці явища залежать од вищих світових снл (дощ та сніг насилають святі, янголи тощо), але разом із ним. принаймні в сучасних народних уявленнях, видно нахил шукати для них пояснення більш менш раціонального, як-от, що сніг це замерзлий дощ тощо. Геть сильніше мусіла впливати на народну уяву веселка, яку уявляють собі у вигляді якоїсь великої рури чи смика, що втягує воду до хмар, звідки вона падає потім у формі дощу. Ще в більшій мірі здатен був зворушувати фантазію град, то в народних переказах втілений у вигляді вершника, якого бог посилає, щоб карати людей за їхні гріхи; часом, правда, град насилають ріжні лихі істоти: чорти, відьми, відьмаки тощо, І в цьому випадку його можна позбутися відповідними магічними чинами. Так само втілений і мороз, найчастіше у вигляді дуже старого чоловіка, що все морозить своїм подихом. Уявлення про вітри не відзначаються на Україні особливою оригінальністю та мають на собі очевидні сліди середньовічних розумінь про чотири космічні вітри, що їх навіть малювали на сторінках старовинних космографій у вигляді людських облич, як вони дмуть; вітри здіймаються од чотирьох таємничих Істот, що дмуть з чотирьох кінців землі та які підвладні «вітродуєві» - сердитому дідові, що жияе десь далеко за морем,- пережиток класичного Еола. Подекуди п Галичині, однак, вітер втілений у вигляді чоловіка чн жінки з подряпаними ногами, що приходять просити допомоги в людей. Зовсім ииакше та геть оригінальніше уявлений о українських віруваннях вихор. По цілій Україні поширене загальне переконання, що це сам сатана, шо це він або крутиться на своєму весіллі, або просто літає над землею; коли в нього кинути ножа або сокиру, то Його можна поранити, а то й забити, і тоді на тому місці, де був вихор, залишиться калюжа смоли. Але такі спроби дуже небезпечні, бо коли невдало вдарити, то чорт тому, хто
