Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк
Опанча (зменшення од опока — завіса). У первісній своїй формі опанча коли не найстаровинніша, то одна з найстаровинніших слав'янських одеж. За наших часів вона, особливо в деяких місцевостях, найбільше на Поділлю та в Галичині, являє собою переходову форму од свити до кобеняка, бо відзначається од свити тільки тим, що в мій ззаду на комірі пришита відлога, чи бородиця. Дуже правдоподібно, що колись вона не мала талії, а була це та широка зверхня одежа, шо дістала назву кобеняка та переховалась іще, в найпростішій своїй формі, на Карпатах під назвою описаної аже вите гуглі; можливо навіть і ге, що це також вона переховалась у формі простого ліжника, цебто примітивного килима, шо ним звичайно покривають ліжко, а часом зимою, як свідчить Гсловацький, і вдягають його, заложившн один його кінець, накинувши на плечі та зав'язавши на грудях шнурком, що його
1 Трулы XII Археол. ОьЬзда въ Харьковъ, т. 111. ст. 317.
протягнуто в загин В такій формі ця одежа має вигляд справжньої опонн, цебто лрнкрнвкн чи завіси, що ЇЇ носять як одежу. Як найпростіша з верхніх широких одягів. опона могла розвинутись через додання рукавів та в чоловіків перетворитися в кобеняк, а втративши бородицю, в бунду. чи опашень.
Чуга у лемків являє собою довгу, широку зверхню одежу з рукавами та довгим — до половини зросту, а то й довшим — коміром; од нього висить дуже довга бахрома з досить товстих шнурків (свічок). Рукава обшиті часто такою самою бахромою та майже завше зашиті,— бо чугу носять звичайно «наопашки»,— та вживають їх замісць мішків, куди складають в дорозі ріжні речі. Цілком подібна до цієї й одежа під назвою манта. шо її носять на Буковині. На Великій Україні чузі відповідає старовинний опашень, що його вживають де-не-дс в східній частині України (Харківщина та Вороніжчина), а також почасти й у східній частині - під назвою сіряка чи бунди. Це рівна, широка одежа, без стану, з рукавами та досить широким відкладним комі ром. А взагалі, з пришитим каптуром, ця одежа перетворюється в кобеняк. Про чугу в угорських русинів сказано вніие,
Кобеняк, кирея, сіряк — це найпоширеніша українська зверхня одежа, досить широка, щоб можна було вдягати її й зимою поверх кожуха. Головну відзнаку кобеняка від инших, так само, як і він, довгих, без стану, одеж (тулуб’ястнх) становить відлога, кобка, каптур, бородиця, чи богородиця. Це — суконний мішок з прорізом для очей, а иноді й для рота; його звичайно закидають на спину в дощ, або в еильний мороз з вітром насовують на шапку, закриваючи ним майже ціле лице; иноді саму відлогу звуть кобеняком, а цілу одежу тоді — свитою з кобеняком. Через те що кобеняки носять майже тільки в негоду, то й шиють їх дуже часто з сукна гіршої якости, а коли його на Полтавщині пошиють з сірого сукна, то він зветься сіряк. Первісна назва відлоги—бородиця, що вживається тепер тільки в Галичині, здається, забута на Україні, і її заступила назва богородиця, що останню назву можна зрозуміти, тільки зіставляючи її з галицьким терміном; инакше вона здавалась би цілковитою нісенітницею» Судячи по назві, кобеняк має бути турецького чи взагалі східнього походження і міг він зайти на Україну через Польщу, бо ж у Польщі під назвоюkepeniak він. як свідчать польські автори, був дуже довго в ужитку.
5) Плечева одежа, що її носять безпосередньо на ті-л і (білизна). Сорочка, кошуля. До кількох історичних зауважень щодо сорочки, висловлених, коли ми описували жіночі одежі, ми, на жаль, не можемо майже нічого додати з причини цілковитого браку відомостей щодо цієї частини одягу. Оскільки дослідуначі слав’янської старовини Elijasz, Zlbrl, Савваитов та инші могли встановити ста рови нність та крой чоловічої сорочки, їхні гадки зводяться до того, що коло XI століття сорочка існувала вже у всіх слав’янськнх народів, являючи собою льняну чи плоскінну одежу білої барви, та шо носили її безпосередньо на тілі, випускаючи її, однак, на одежу нижньої половини тіла, сорочка мала розріз на грудях та зборки навколо низького стоячого або широкого виложистого коміра, зборки були також і «на чохлах», цебто коло рук, а на плечах вшивали невеликі шматки полотна. В такому вигляді сорочка переховалась і досі в усіх південних та західніх слав’ян, у західніх та північних українців та серед дуже вже нечисленної частини великоросів, які, ще з часів татарської навали, змінили її здебільшого на кольорову сорочку з косим коміром, носячи її, як і колись було, навипуск. На цілій південно-східній Україні (Лівобережжя), на Київ шині, Херсонщині та почасти на Поділлю і на Волині панують тепер сорочки, що переховали колишню барву й розрі і посередині на грудях, але які відзна чаються майже завше низьким стоячим коміром, відсутністю зборів коло коміра та на кінцях рукавів (чохли, правда, иноді трапляються); носять її завше на східній кшталт, цебто впускаючи подол в штани. Отже, на Україні мн знаходимо тепер два головніших типи сорочки; І) старовинний, загаль-нослав ямський тип, що тепер поступово зникає, та 2) тип новіший, безперечно східнього походження, що випирає перший та що тепер уже відоміший під назвою українського. Відміни в кроєві цих двох типів сорочки, мабуть, дуже давнього походження та, крім причин чисто етнічних, залежали в знач* ній мірі од того, яке було полотно завширшки. Ja старих часів, коли полотно ткали далеко вужче, щоб викроїти сорочку, треба було зшити не менше як трн, а то н чотири полотнища, а наслідком того з'явились і зборки коло коміра; а щодо сорочки нового типу, то її шиють з широкого полотна, а потому викроюють з двох полотнищ, зовсім таким способом, як це ми бачили в кроєві свити, тощо. Ширше відкритий (без чохли, цебто без зборок на кінці, кипо руки) або навіть зовсім широко відкритий (як, наприклад,
