Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк

приятелями. Одна дуже побожна людина виявляла свою побожність тим, що молилася в церкві до образів, а чортові, намальованому на образі Страшного Суду, давала дулю. Чорт розгнівався та, щоб помститися, попереносив до цієї людини в комору ріжні церковні речі, щоб того вважали за злодія. Чортові теж приписують і ріжні вигадки на шкоду людям, І передусім винахід горілки; йому теж приписують все гомінке, горюче й смердюче, а саме: млин, козу, нафту тощо, не кажучи вже про незрозумілі та незвичайні речі, як-от паровоз, телеграф, телефон тощо. Опанувати людину, хоч би й таку, що продала йому свою душу, чорт за її життя не може; а затягти живого в пекло він може тільки жида, та Й то тільки один день на рік — в Судний деньгі народ оповідає, шо в цей день завше таким способом зникає безвісти по кілька жидів у кожному містечку... Побачити чорта та ввійти з ним у зносини справа зовсім не тяжка. Для того треба вийти вночі на перехрестя доріг та три рази свиснути чи гукнути: «Грицю без п’ят». Чорт негайно з’явиться у вигляді невеликого «панича», і з ним можна скласти умову на продаж йому своєї душі за певні послуги, головно, звичайно, за гроші. Договір цей мусить бути підписаний кров’ю того, хто договорився, і беруть кров з порізаного мизинця. Ніж для цього та перо є завше в запасі у чорта. Цим договором можна «купити» собі чорта в доживотнє розпорядження у вигляді «слуги», «домового слуги» або «хованая». З найбільшою вигодою чиняться такі справи иа Карпатській Русі, в Сіготі, де є «мудрі люде» або «земляні боги» (знахарі), які відомі всім: вони ведуть правильну торговлю чортами, складаючи договори від їх імсни, а покупець «записує» чортові або свою душу, або душу своєї дитини, або навіть просто свою худобу. Той, хто купує чорта, иноді дістає його тут-таки у вигляді прачика (головастика) або маленького чортика у пляшці з водою (в одному оповіданні чорт «гумовий», цебто з каучуку), але найчастіше його знаходять у себе вдома, з умовою, ніколи не хреститися та ие солити чортової страви, а то він може втекти, перед тим цілком спустошивши хату свого хазяїна. Є, правда, спосіб придбати собі такого «домового чорта» і без допомоги «мудрих людей». Для цього досить здобути так званий «зносок», цебто маленьке яєчко, знесене куркою, що вже перестає нести яйня, та носити це яєчко, не виймаючи, дев'ять день під пахвою лівої руки. Зі зноска вилупиться чортеня, і годувати Його треба самими кльоцками без соли.

Беручи на увагу ту легкість розмножування чортів, за яку ми вже згадували, треба було б думати, що кількість їх безмежна... І справді, в народній уяві так воно й є В оповіданні, що його наводить Чубинський, захоплений пихою «найстарший чорт», задумавши зрівнятися з богом, збудував високу вежу та зібрав туди всіх чортів, іцоб вони роздивились на його твір. Але бог зруйнував цю будову, і чорти летіли з неї 40 день та 40 ночей, котрий упав до води — став водяник, котрий у ліс — лісовик, в болото—болотяник, на поле - польовий, в очерет — очеретяник тощо, Коли вони не трапляються на кожному кроці, то це тільки тому, що вони можуть робитися невидкими, а крім того, згідно з оповіданням у «Знадобах до української демонології» Гнатюка, останніми часами їх у величезній кількості витребували иа ріжні служби: залізниці, телеграф, телефон тощо, які без нечистої сили, звичайно, не обходяться. А втім, їх було б вее*таки більше, коли б їх не нищили святий Ілля, святий Юрій, архистратиг Михайло та ииші святі. Святий Ілля провадить з ними систематичну війну, Їздячи по небу на своєму вогненному возі та стріляючи на них кам'яними стрілами. Чорти стараються сховатись і ховаються найбільше по деяких деревах, але стріли святого Іллі знаходять їх і там і забивають не тільки чорта, що від нього зостається тільки мала калюжа чорної смердючої смоли, але й тих нерозсудливих людей, що ховаються під час громовиці під дерева, як це ми вже зазначили вище, говорючи за грім.

Чортами, властиво, українська демонологія й обмежується, бо всі инші надприродні істоти, як-от домові, перелестники (інкуби), мара, манія тощо, коли й трапляються в ній, то дуже рідко і всі без винятку запозичені. Українського домового не можна й прирівнювати до великоруського; на великоруського домового треба зважати, бо то ж він справжній «хазяїн» дому, і невгодній йому людині він може заподіяти найбільше нещастя. В кожному з українських фольклорних збірників, навіть найповніших, домовий коли й фігурує, то хіба в одному, щонайбільше — в двох оповіданнях, та й то з наявними слідами великоруського походження. Явна річ, що всі ці спе-ціяльні «лихі духи» та «нечисті сили», як і сам чорт, з’явилися в українському світогляді тільки порівнюючи дуже недавно замісць дохристіянського пантеїзму, якщо тільки можна вважати за пантеїзм те, на що натякає наведена вище переробка біблейського переказу про вавілонську вежу, і те, що нам відоме тільки в досить неозначеному вигляді «поетичних поглядів слав’ян на природу». Здається, не буде занадто сміливим зробити припущення, що в віруваннях доісторичної доби навряд чи існував і дуалізм відомих східніх релігій і що ті самі соняшкі та инші божества були й добрі й лихі од того, як люде ставились до них та як до обставин. Досліди небіжчика В. Б. Антоновича «О колдовствИ въ юго-западной Руси до начала XIX вѣка» свідчать, що відповідна лагідність судових присудів у справах чарівництва залежала від того, що український народ не має тих демонологічних уявлень, що на Заході спричинялись до жорстоких переслідувань чарівників.

Розміри нашої праці, як це ми вже зазначали, ніяк не дозволяють нам хоч трохи довше спинитися на забобонах щодо щасливих та нещасливих днів, зустрічи з ріжнимн людьми та тваринами; щодо наврочування, зав’язування вузлів, насилання хороб та иншого лиха, приворожування кохання та взагалі спричинити лихо або запобігти йому. Над дослідами щодо цих забобонів дуже багато працювали західні теологи; досить переглянути славнозвісний «Трактат про забобони» Тьєра, щоб знайти в ньому майже все, що зустрічаємо і в наших збірниках, та переконатися, що наші аналогічні забобони занесено до нас з Заходу. Більшість із них уже встигла у нас заникнути або набрати жартовливого характеру, але деякі ^ них існують ще й досі. Серед них треба відріжняти прості приміти,— наприклад, зайця, що перебігає дорогу, небезпеку розпочинати