Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

Чи вдалися Запорожці до правильного кроку в той момент — це питання не переставало турбувати як і причетних до подій осіб, так і дослідників, "…чи не ліпше було виступити зі зброєю і звільнити нашого улюбленого командира?" — ставить і собі питання колишній командир Мазепинців у листі за листопад 1954 року, тобто понад тридцять років після арешту полковника Болбочана, і дає таку відповідь:

"Тоді ми ще вірили у правовість Уряду й згодились на справедливе вирішення й направлення наподіяної кривди неповинному патріотові, героєві Кримського походу. В той час для Запорожців Україна була понад усе. Ворог надходив до Кременчука, а тут грозило внутрішньою війною. Всяка сутичка, залишення фронту, давали ворогові легку перемогу. І треба було боронити нашу батьківщину передусім. Так виховав нас наш Отаман, і тому Запорожці не виступили збройно, а вийшли на оборону Кременчука"[20] 3 тим поглядом погоджується інший автор: "Лише завдяки самому Болбочанові, що вмів прищепити Запорожцям високу карність та навіть після свого арешту закликав їх не робити ніяких самочинних виступів — не тільки Петлюра, а його ціла соціалістична компанія мусять завдячувати, що їх тоді не рознесли в пух і прах".[20а]

Що ж до реакції Головного Отамана на арешт полковника Болбочана, то її оцінює генерал О. Вишнівський так: "Більше ніж дивне те, що Головний Отаман легалізував безправний арешт, санкціонував свавільне самопризначення збунтованого командира полку та невігласа в військових справах командиром Корпусу, поминаючи командирів дивізій, і на підставі лише голослівної денунціяції усунув полк. Болбочана від командування Запорозьким Корпусом, без слідства і суду… Таке міцне довір'я С. Петлюри до свого "пупіля", розбещеного тим довір'ям "правдивого вояки-демократа", що в дійсності був шкідливим амбітником і авантюрником, примітивним ватажком, хворим на отаманію".[21]

Арештованого полковника Болбочана привезли до Києва і помістили в готелі "Континенталь" в кімнаті поруч з квартирою С. Петлюри. Уряд не висував жодних обвинувачень проти нього, і спроби дізнатися про причини арешту були безуспішні. "Петлюра не хотів прийняти його й вислухати, хоч жив у сусідній кімнаті,— пише Вишнівський. — Розповсюджені чутки, що нібито Болбочан на власну руку вів переговори з денікінцями, були нонсенсом: добровольці й більшовики винесли йому смертний вирок, а старшини-денікінці робили в Харкові замах на його життя".[22]

В офіційній версії Бориса Мартоса говориться, що Болбочана мав судити військовий суд, але його взяли під свій захист військовий міністр Греков і член Директорії Андрієвський. "Над Болбочаном і його помічниками, — пише далі Мартос. — було зведено слідство; справу Болбочана мала розглядати Верховна Слідча Комісія при Директорії. Але через 4 дні вже почалася евакуація Києва, бо більшовицьке військо використало ту обставину, що Болбочан відкрив фронт, і вже наближалося до Києва…" Далі він зазначає, що "в цей спосіб фактично було припинено слідство і Болбочана врятовано від суду. Причина цього — слабість Директорії і коаліційного кабінету міністрів; до складу обох входили соціал-самостійники, а решта партій не бажала з ними поривати, щоб не порушити єдиного національного фронту. Болбочан, здається, формально не належав до партії соціал-самостійників, але вони так само, як і хлібороби-демократи і хлібороби-державники, вважали його своїм прихильником і ввесь час підтримували його всіма засобами".[22а]

Непевне становище супроти полковника Болбочана також зайняв командир Осадного Корпусу. "Як делегація Запорожців прибула до Києва довідатись про причини арешту Болбочана й мала розмову з Коновальцем, він запевняв, що нічого не знає про арешт Болбочана".[22б *] Від В, Винниченка делегація довідалася, що причиною арешту був "недемократизм" Болбочана.[22в]

Як зазначає далі генерал Вишнівський, "Болбочан боронився, як міг. Не один раз звертався він до військового міністра, Директорії й членів уряду з виясненням обставин його арешту і з вимогою або притягнути його до судової відповідальности, і якщо дійсно завинив, то належно покарати, а коли ні, то звільнити з-під арешту й повернути на становище командира Запорозького Корпусу. Він пригадував наказ йому Головного Отамана нав'язати контакт з Головною Командою війська Донського, і як Волох використав його спробу виконати той наказ, як претекст до арешту його, Ані відповіді на листа, ані заперечення повищого наказу не було. Драматичне запитання полк. Болбочана "За що мене арештовано?" залишилося голосом вопіющого в пустелі…".[23]

Більше того, вночі з 26 на 27 січня 1919 року, в помешканнях дружини Петра Болбочана, його тітки й родичів у Києві проведено обшук на підставі наказу політичного відділу Осадного Корпусу Січових Стрільців сотника Юліана Чайківського. "Трус проведено за більшовицьким зразком як щодо поводження Січовиків того відділу, так і щодо забраних ними речей. Забрано під час трусу не тільки однострої полковника, але й усі гроші дружини, її одяг, срібло й білизну… Всі старання дружини полковника в справі повернення конфіскованих речей і грошей зійшли нанівець. Коли, нарешті, вона домоглася згоди командира Осадного Корпусу прийняти її, то одержала коротку відповідь, що про арешт він нічого не