Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

Петров. З історії боротьби трудящих України проти буржуазно- національної Директорії і інтервенції Антанти. Великий Жовтень і громадян¬ська війна на Україні.— Видавництво "Наукова Думка", Київ, 1973, ст. 216. ">[34б] Колишній комісар уряду Франції Енно, який представляв себе речником Антанти, в дійсності не мав такого уповноваження і Директорія мусіла зробити з цього відповідний висновок. "Вчора нашою радіостанцією у Вінниці,— інформував С. Петлюра Болбочана по прямому дроті ще 10 грудня 1918 року, — перехоплена радіотелеграма американського представника в Києві, в якій говориться, що французький консул в Одесі Енно не є уповноваженим представляти політику Антанти. Енно провадить справу в українському питанні сепаратно і на власну відповідальність з таким розрахунком, щоби поставити Україну і держави Антанти перед доконаним фактом. Наше завдання ставити Антанту перед тими фактами, які ми будемо створювати своїми силами".[35 *]

Коли ж власні сили виявилися неспроможними стримати наступ противника і тим самим не виправдали надії Антанти, що Україна може стати сильним союзником проти більшовиків, відтоді вона зайняла ворожу позицію супроти нашої країни.[36]

Перший арешт

Якщо серед українського населення запанувало "моральне пригноблення, викликане несподіваними поразками на фронті"[1], то політичні невдачі викликали паніку серед правлячих кіл. Бо ж в іншому випадку не можна було б пояснити того факту, що хоч В. Винниченко і вів переговори з більшовиками, в той же час вислав делегацію до французів в Одесу і "захоплювався думкою, як то українці будуть нищити більшовиків, коли дістануть від французів міфічне "фіолєтове проміння" й танки. Теж за згодою Винниченка виплатила Директорія якійсь мадам Тимофієвій, щоправда, вже по нещасливій виміні телеграм з Чічеріним і Раковським, мабуть, 15 мільйонів карбованців на купівлю танків, яких Україна ніколи не побачила".[2]

Одначе і при такій політичній гонитві В. Винниченко не забував про полковника Болбочана. Свої постійні наклепи на нього прилюдно оголошує 23 січня 1919 року засідання Трудового Конгресу, "добившись раніше від Петлюри згоди на арешт (25 січня) Болбочана".[3] Оскільки Трудовий Конгрес мав бути "демонстративним зворотом уліво" і, зрозуміло, в його канонах полковник Болбочан був вже небажаною собою, ото коли треба було зіпхнути на когось вину за втрату Лівобережжя, то саме непокірний полководець став "більмом" в очах недолугих політиканів.

Отже, арешт Болбочана був неминучий.[4] Про таке рішення повідомила 25 січня 1919 року газета "Українська Ставка", офіційний орган бюро армії, яку редагуйав есер Григоріїв-Наш. Тенденційно, у викривленому освітленні, писав: "Штаб ударної групи Січових Стрільців, котра виступила на Лівобережжя на допомогу Болбочанові, ознайомившись з контр-революційною, провокаторською діяльністю штабу Болбочана, заарештував отамана Болбочана і всю його компанію". Одначе на другий день газета була змушена значно змінити свою версію: "Руське офіцерство, яке влізло в Українську Армію за Гетьмана… потайки всякими способами шкодило українському народові: пиячило, не давало одежі козакам, провокувало їх, підбивало на безчинства, аби не було ладу, аби українська армія розпалась… Потайки від Директорії увійшли в спілку з Добровольцями й давали їм зброю та гроші, а коли руські більшовики стали наступати, то покинули фронт, навмисно зробили паніку серед війська й плутанину, щоб пустити більшовиків, а самі стали одступати на Миколаїв, щоб поєднатися з Добровольцями. Туди вивозили і гроші. Дог і вірних синів українського народу зраду їх було виявлено. За наказом Головного Отамана Петлюри, Болбочана та штаб його заарештовано і віддано під військовий суд за зраду".[4а] Отже, цілком слушно твердить історик Л. Шанковський, що Запорожці втратили свого командира-фахівця через інтриги.[4б *] Така загрозлива ситуація турбувала не лише представників уряду, але й певний прошарок українського суспільства — хліборобів. Вони були незадоволені Директорією тому, що перед повстанням проти Гетьмана "вона запевняла, присягалась, що як прийде до влади, утворить коаліційний уряд із не-соціалістами". Одначе своїх обіцянок Директорія не виконала. Коли делегація хліборобів прибула до Києва, щоб поскаржитися, що влада тероризує села, Директорія відповіла: "Ми хліборобами рішили пожертвувати" Тоді, після спільної наради, представники хліборобів- демократів і Союзу хліборобів-власників вирішили "звернутися до Болбочана, запропонувати йому, що ми поповнимо його армію нашими добровольцями-хліборобами, щоб відбитися від більшовиків і зробити лад в державі. Можемо відразу поставити три тисячі дорого, добірного війська, а за якийсь час і сорок тисяч. Ми "куркулі", а не "спільчани", що тільки тоді на війну охочі, як у куркуля хліб брати! Ми ні в кого брати не звикли, ми своє боронити будемо. Ми не з фронту, а на фронт тікаємо! Аби нам дали тільки організуватися та зброю в руки!.. Міхновський поїхав у Кременчук до Болбочана, але був уже хворий на тиф. Болбочана незабаром було арештовано з наказу Петлюри"