Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера
На закінчення Болбочан пропонував С. Петлюрі "подумати над скликанням Українського парламенту. Це буде мати велике значення як в Краю, так і за кордоном".[23а]
Тим часом, передбачаючи допомогу регулярних частин Червоної армії, що поступово наближалася до Харкова, місцеві більшовики вирішили виступити збройно, як було раніше заплановано, тобто 1 січня 1919 року. Одночасно на провінції також почали вибухати, спровоковані більшовиками і їх союзниками, повстання, що мали на меті ще більше знесилити й деморалізувати війська Директорії. Повстанці захоплювали міс та, села і тримали їх до підходу регулярних частин більшовиків. "Робітники Ізюмських залізничних майстерень і селяни, — пише радянське джерело, — вигнали петлюрівців з Ізюма. Чугуїв був визволений робітничою міліцією, причому робітникам допомагали селянські загони, що оточили місто".[24]
Місцеві більшовики розпочали повстання згідно з планом, незважаючи на те, що частини 11-ї радянської армії тільки наступного дня, 2 січня, зайняли Грайворон і станцію Одноробівку на північних підступах до Харкова.
"В ніч на 2 січня військово-революційний комітет оголосив перехід усієї влади в місті до рук Ради робітничих депутатів. За розпорядженням ревкому і штабу, в робітничих кварталах 2 січня посилено проводилась організація робітничої міліції, яка роззброювала петлюрівських вартових і виставляла караули для охорони міста. На околиці Жураелівки загін військово-ре- волюційного комітету міського району роззброїв Гайдамаків… Увечері робітники Петинського району зайняли Балашівський вокзал і відправили паровоз для зв'язку з революційним Чугуєвим. Увечері 2 січня через місто проходили останні петлюрівські загони, що відступали з-під Дергачів. Все місто фактично було в руках повсталих, 3 січня 1919 року о 17-й годині доблесні війська Української Червоної армії вступили до міста Харкова. Радянським військам велику допомогу подали харківські залізничники, які вислали їм назустріч паровози".[25]
Як зазначав у звіті полковник Болбочан, Запорожцям доводилося вести бої не тільки з більшовицькими частинами, але також із своїми "революційними військами", що в критичний момент вирішили виступити проти Директорії. На Полтавщині Запорожці були змушені відбиватися від партизанської групи під командою колишнього члена Центральної Ради М. Шинкаря.[26][26а] Дніпровські дивізії, які частково розпалися, частково збільшовичилися і збройно виступили проти Директорії. Під тиском ворожих військ І "революційних" українських повстанців, Лівобережний фронт захитався. "Після впертих боїв на Харківщині,— згадує сотник І. Барило, — по великих втратах Запорозький Корпус відходив вже 6 січня 1919 р. до Полтави, Директорія і Петлюра весь час обіцяли прислати допомогу, але її так і не бачили, а інколи і прибували якісь купки, то зараз же переходили до більшовиків, коли довідувались, що мають відійти на фронт, то всі розбігалися".[27] Прикладом такої допомоги, що прибула з Лохвиці, був піший полк під командою підполковника Михайла Крата. "Коли в Штабі Запорозького
Корпусу запитали його, — пише далі сотник Барило, — чи полк є надійний, боєздатний, чи можна йому довіряти, Крат відповів, що так, і коли цьому "надійному" був виданий наказ і диспозиції виїхати на фронт проти більшовиків і їхніх регулярних і нерегулярних частин, то вже на другий день вранці Крат категорично заявив, що полк відмовився їхати на більшовицький фронт. Тоді Болбочан і його начальник штабу Гайденрайх видали їм наказ виїхати на денікінський фронт, якого фактично тоді ще не було, а в тому напрямку посувалися бувші повстанчі директоріянські отамани, які пустили вже червону барву. То цей полк разом з Кратом з великою бідою доїхав до Костянтинограду, і то лише менша його частина. Решта розбіглася зі зброєю. Ті. що добралися до Костянтинограду, далі їхати не хотіли… Тоді штаб фронту і корпусу видав наказ кінсотні сот. Дяченка і комендантській сотні вирушити до Костянтинограду і обеззброїти рештки цього допоміжного директоріянського полку. Після невеликої стрілянини і спротиву полк був обеззброєний. Які не втекли, були розділені по п'ятках до частин корпусу. Та згідно звітів, за яких 2 тижні і ці п'ятки ухитрилися здезертирувати".
