Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

Сотник Барило додає, що в ході розмови між Тютюнником, Болбочаном та його оточенням, Тютюнник "накинувся на присутніх, що й далі Запорозькі частини не мають під тризубами на головних накриттях червоних стрічок, ходять в наплечниках з відзнаками ранг старшин і підстаршин як за гетьманщини… Всі слухали мовчки, аж нарешті командуючий Лівобережним фронтом заявив панові новоспеченому отаманові Василеві Тютюнникові, аби він зняв сам і то зараз, зі своєї шапки червону бинду, як емблему комунізму і поневолення вже значної частини України більшовицькими ордами, що стало сунуть з півночі на Україну. Що досить вже є деморалізаторів війська, народу і без нього, і без його нових політичних зверхників, що довершують свою юдину роботу у вірному Україні війську, з якого залишилося вже дуже мало". Попросивши Тютюнника залишити Полтаву, Болбочан запропонував йому навіть своє авто.[20 г]

Тим часом місцеві більшовики, крім переговорів з німецьким командуванням для проторуваннч шляху наступаючим частинам регулярної армії, мали ще інше завдання, а саме — викликати збройне повстання проти і так розхитаної української влади. "Готуючи повстання, — пише радянське джерело, — більшовики Харкова провадили велику роботу серед селян і солдатів петлюрівської армії, щоб забезпечити одночасний виступ усіх сил.[21] 3 цією ж метою вони звернулися до козаків з такою відозвою: "Настав вирішальний момент, коли ви остаточно повинні дати собі звіт, з ким ви і проти кого ви йдете. Або ви з петлюрівськими офіцерами проти повсталих селян і робітників, або ви з робітниками і селянами під одним червоним прапором будете боротися за владу Рад селянських і робітничих депутатів. Є тільки ці два шляхи. Ви солдати і ви вчорашні селяни і робітники повинні йти по другому шляху…"[23]

Пропаганда більшовиків серед населення і козаків, безперечно, мала певний успіх. Як зазначає радянське джерело, "це особливо яскраво проявилося в той час, коли петлюрівці намагалися проводити мобілізацію до своєї армії. Газети повідомляли, що 17 грудня 1918 року у Харкові чотири тисячі мобілізованих селян з'явилися до військового начальника і, дізнавшись, що їх призвав уряд Директорії, відмовилися служити Петлюрі і направилися до приміщення Ради робітничих депутатів, Викликавши членів президії Ради, мобілізовані селяни запропонували себе в їхнє розпорядження. Після цього відбулася демонстрація під лозунгом "Вся влада Радам". До демонстрації приєднався батальйон петлюрівських військ, солдати якого заявили, що вони стоять за більшовиків".[22]

Саме з міркувань безпеки і прагнучи уникнути ворожої пропаганди серед лав регулярних частин, полковник Болбочан під час боїв з більшовиками не дозволяв проводити мобілізацію на Лівобережжі і подав до відома Директорії причини свого рішення:

"1) Мобілізація за 7–8 річників, яку оголосила Директорія, є шкідлива. Для того, аби прийняти таку кількість людей, треба мати на місцях добре налагоджений мобілізаційний апарат, як рівнож і по управліннях повітових військових начальників. Розхитана повстанням по містах влада є дуже слаба, а місцями і цілком відсутня. Що ж до управління військових начальників, то там немає зараз прийомного апарату, а місцями навіть і начальників. Мобілізованих людей зганяється до улравлінь, що будуть там голодними і неодягнутими, це сприятиме пропаганді з боку більшовиків.

Немає підготовлених, бо повстанням розігнані кадри старшинські і підстаршинські. Тому Штаб Запорозького Корпусу і фронту подає свою думку: провести мобілізацію лише старшин від наймолодших до найстарших річників, підстаршин за 10 років і всіх відправити на навчання на Поділля і Волинь. Навчання — повторне, муситься перевести суворо і хутко. Спершу треба напротязі короткого часу зібрати відомости статистичні по повітах, скільки є кожного річника, харчі і одяг для них, і лише після цього проводити мобілізацію, і то Не більше, як 4 річники.

Людей же цих так само відправити на перевишкіл на, Поділля — Волинь і навіть Галичину. До оголошення такої мобілізації пришикувати до Управління Військових Начальників все необхідне — як їжу, одяг і т. д. для прийому людей, Тоді все буде виглядати організовано і по-людськи. Тепер же за кожну ціну не робити мобілізації, бо самі будемо творити в повстаючих розрухах більшовиків.

2) До дієвих і запасових полків можна буде вербувати після докладної провірки добровольців, як рівнож можна з них формувати нові частини, Тільки не людей партійних. — демагогів, які рішучо і послідовно руйнують всяке військо".

При цьому полковник П. Болбочан подав свої міркування про Січових Стрільців а також стосовно інших актуальних проблем:

"Після перших сутичок з більшовиками бачу, що Осадний Корпус Січових Стрільців Коновальця є слабий до провадження боротьби, а тому все звалити на Запорозький Корпус і рештки частин Лівоберженої Армії — це значить знищити той національно-свідомий кадровий елемент, на який спирається зараз наша державність. Це ж кадри і фундамент нашої армії, а тому, аби не знищити цих кадрів, треба провести мобілізацію старшин згідно моїх плянів. Більшовики мають великий плюс в своїй агітації і гаслах. Вони привабливі для багатьох! Тому в цій справі подаю теж свою думку:

Провадити з більшовиками тільки авангардні бої, стараючись маневрами уникати рішаючих серйозних боїв і по можливості довше їх затримувати, а в той же час робити зосередження сил на Поділлі, Волині та частині Київщини. Що ми на цьому виграємо? Залишаючи деяку частину території більшовикам, ми даємо можливість нашим людям спробувати в теорії і практиці більшовизм на власній шкурі. Ми ж за цей час зможемо підготовити і вишколити добре військо і тоді, зі своїми силами, не звертаючись нікуди, вдаримо на більшовиків. Тоді, напевно, всі шари суспільства, від бідного селянина до спролетаризо- ваного робітника, підуть за нами і ми будемо панами ситуації, Треба брати під увагу, що у них також панує страшна анархія, безладдя, самочинство і в додатку до того, проти нас є багато, і то дуже, інтернаціональних частин, як то: китайців, латишів, мадяр, поляків і т, д,