Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

сильній сніговій метелиці, обійшов велику балку, що вела на станцію Козача Лопань, взяв 1-й Запорозький полк і два курені 2-го полку в перехресний вогонь з гармат і кулеметів з обох сторін балки; від станції наступали інші совєтські полки з бронепотягами. Снігу намело за ці два дні стільки, що коні провалювалися по саме черево. Рух був майже неможливий. Частина полку, що була на самій станції, теж загинула. З неї підібрали до санпотягу вбитого хорунжого Івакина". Як зазначає далі колишній Запорожець, незабаром після того бою, (15)28 грудня команду над 4-им полком перебрав сотник Степан Лазуренко, бо попередній командир полку підполковник Люб'яницький пропав безвісті. Про дальшу долю полку він пише таке: "Полк з боями відходить на Лозову, де в боях з т. зв. 1-ою Повстанчою див. ім. Н. Махна загинув майже весь 3-ій курінь полку на чолі з самим комкуром [командир куреня — Я. Ш.] значковим Верещагином Митрофаном і хорунжими куріня: Романовським, Вовоком-Волковим, Овсієнком, Буаслом Василем, Іванютою і Юхимом Івкою, разом з 15-ма тяжко раненими козаками куреня були розстріляні, достріляні анархо-комуністичними бандитами".[17 * ** ***]

Подібний тернистий шлях пройшов Харківський Слобідський Кіш, що допомагав Запорожцям на Лівобережжі. Чотири полки, що творили Кіш, складалися, в основному, з студентів і старшин. Згадує начальник постачання Коша: "З Харкова ми вирушили в ніч з 1 на 2 січня 1919 року. Перший бій з наступаючим ворогом відбувся на ст. Люботин, черговий бій — на ст, Старий Мерчик і наступний — на ст. Ковяги. На ст. Ковяги постала небезпечна ситуація тому, що червона армія заатакувала від сторони ст. Очільці наше ліве крило, а в запіллі несподівано наскочили місцеві прихильники червоних військ. Небезпеку знищення Харківського Слобідського Коша усунуто завдяки енергійній і завзятій контр-офензиві та допомозі від кінно-гарматного дивізіону під командою полковника Алмазова".[18][19]

Як же реагували українські кола на таке критичне становище на Лівобережжі? Про це докладно інформує колишній ад'ютант Головного Отамана С. Петлюри Ф, Крушинський:

"Відомо, що на другий день Різдва (ст. ст.) 1918 р, москалі-більшовики захопили Харків, а на другий день нового 1919-го року впала й Полтава. Отаман Болбочан, командир Запорозького Корпусу та командуючий військом Лівобережжя, шле депешу за депешею, викликає до юза Головного Отамана, прохає, вимагає, благає наказів і оголошення війни більшовикам. А Київ два тижні як не мовчить, то лає Болбочана. що "не вмів дати собі ради на місці". А в цей час Голова Директорії, який тероризував ту Директорію, та Голова Ради Народних Міністрів В. Чехівський, обидва соціал-демократи, "шукають доріг полагодити це непорозуміння". Вони не вірять, що москалі "йдуть з воєнною метою". Ті злочинці паралізують державний апарат, деморалізують армію та ведуть на загибель Україну. Вони день і ніч засідають, шукають кандидата до Москви, щоб "полагодити непорозуміння та уникнути братерську війну". А москалі з Троцьким на чолі, назбиравши латишів, ляхів, естонців, мадярів з полонених та ріжної голоти в московській столиці, палять і вбивають, швидко посуваючись наперед. Два тижні Головний Отаман "на власну руку" посилає ріжні частини на фронт, але жид Троцький б'є козацьких нащадків козацькою тактикою, натворивши безліч ватаг на З—5, 5–9, 7—10 кіннотників, які нападають на важкі українські дивізії спереду, ззаду, збокіз і "з неба", як доносили з фронту, І лишень 10-го січня, на сімнадцятий день московсько- більшовицького розбою, уряд УНР оголосив війну Москві!!! Звичайно, москалі вже захопили воєнну ініціативу в свої руки та окупували половину України. Армія українська в розгардіяші. Частини гублять зв'язок між собою".[20]

Про події на Лівобережжі звітував полковник Болбочан Головному Отаманові, через генерала Отецького прямим дротом 10 січня 1919 року зі станції Люботин:

"Доброго здоров'я, пане Отамане! Я Вас до проводу по дуже важним екстренним справам, котрі відкладати не можна- ні на одну годину. В той раз я повідомляв Вас про дуже скрутне моє становище, котре з каждим. днем ставало все гірше й