Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

23, 16 грудня 1972. * Про стан українських збройних сил в місті Чернігові, з деякими відхиленнями у нумерації полків, звітував 18 листопада 1918 року відділ розвідки губернського старости директорові департаменту Державної варти: "Тепер в м. Чернігові находяться такі військові частини: 1-й панцерний дивізіон, 8-а і 9-а артилерійські батареї, 24-й Козелецький, 25-й Чернігівський. 26-й Ніжинський піші полки, кавалерійський полк і багато інших. Треба зазначити, що назва "полк" при його розгляді дає лише сумну картину: особовий склад кожного полку не перевищує 60–70 козаків і встановленого по штату особового складу старшин. Хоч вважається, що в полках ведеться муштра, ніякої продуктивної праці не відчувається. Виключно помітна праця в канцелярії… В політичному відношенні козаки військових частин безумовно неблагонадійні. По-більшовицьки настроєна 8-а батарея… майже ввесь склад з 20–30 чоловік виключно більшовики…" Гражданская война на Украине. — Издательство "Наукова Думка", Киев, 1967, т. 1, кн. 1, документ N? 508, ст. 438–439. У звіті Вацетісу від 20 грудня 1918 року В. Антонов-Овсієнко писав, що V-й (чернігівський) корпус не мав більше 1000 багнетів, 600 шабель і артилерійську бригаду. Гражданская война на Украине, цитована праця, документ ІМ? 585. ст. 510–511. ">[7 *] "Ядром новоутвореного Лівобережного фронту" став Запорозький Корпус, "командувачем якого наставлено найвидатнішого командира в корпусі полковника П. Болбочана".[8]

До складу Запорозького Корпусу входили дві дивізії. 1-а Запорозька дивізія, що в свою чергу, складалася з Дорошенківського полку під командою полковника Литвиненка, Кармелюцького полку, яким командував полковник Троцький, Гайдамацького полку Омелька Волоха і Богданівського полку під командою полковника Степана Лазуренка. Командиром 1-ї дивізії був полковник Олександр Загродський. До складу 11 —Т дивізії входили Республіканський полк, яким командував полковник Шелест, Мазепинський полк, яким командував полковник Іван Дубовий, Наливайківський полк під командою полковника Зельницького і Богунський полк, яким командував полковник Цилюрик, Командиром П-ї дивізії спочатку був полковник Саліванський, а після нього, до половини березня 1919 року — полковник Михаило Крат. Тоді його замінив полковник Осмоловський, а М. Крат став його помічником. До складу Корпусу входили також кінний полк під командою Римського- Корсакова, а згодом — полковника Дяченка, гарматна бригада сотника Лощенка, інженерний полк під командою полковника Козьми, автопанцерний дивізіон сотника Болдирєва, кінногірський дивізіон полковника Алмазова і повітряна частина з п'яти літаків.

Внаслідок розпорошення і так невеликої регулярної армії, під тиском переважаючих сил ворога дуже скоро виявилося, що уряд УНР не мав у розпорядженні жодних резерв, щоб допомогти північно-східному чи Лівобережному фронтам.

"У той час, — пише Є. Коновалець, — з Лівобережжя від Запорозького Корпусу надходили все тривожніші вістки про наступ московсько-більшовицьких відділів, що сунули на Україну під фірмою фіктивного українського радянського уряду. Після здобуття Києва всі частини республіканської армії думали, що вони вже сповнили свій обов'язок, і не хотіли йти на фронт. З великим зусиллям вдалося відправити Чорноморську дивізію на Бахмач".[9]

Що ж стосується кризи на Лівобережному фронті, до неї призвели не ті причини, про які писав В. Винниченко. "Розгони робітничих і селянських з'їздів, розстріли робітників і селян, цілування ручок княгинь і поміщиць, залишання на адміністративних посадах гетьманців, безчинства, сваволя балбачанської офіцерні, яка здебільшого була руська[*], все це без усяких деклярацій за ці півтора місяці до випуску деклярації цілком загітувало проти Директорії весь лівий беріг, робітництво й селянство, без ріжниці національности".[10 *]

Насправді критичний стан спричинили наступаючі з північного сходу більшовицькі сили, до певної міри — більшовики в запіллі та їх українські прихильники серед населення. Деяким відділам партизанів було доручено відрізати Полтаву від Києва і не допустити до району боїв підкріплень, щоб зовсім ізолювати Харківську групу українського війська. Інші відділи мали перерізати шлях відступу українців на південь.[10а 10]

Прихильники порозуміння з більшовиками розуміли, що їх прорадянська політика турбувала, передусім, ті військові кола, що вели постійні бої з більшовицькими частинами. У числі перших, хто прийняв вогонь Червоної армії на себе, стояв Запорозький Корпус. "Сам Винниченко, — пише Є. Коновалець, — попав у панічний страх… Він був переконаний, що військові кола зовсім певно його арештують і розстріляють, коли би він захотів переводити в життя свою політичну програму".[11 *]

Тим часом місцеві більшовицькі організації, заохочені наступом Червоної армії і деморалізацією німецьких військ на Україні, почали втілювали всі заходи, щоб приспішити повернення більшовицької влади. Вони не лише постачали важливу інформацію ворогові про розташування українського війська, але своїм саботажем переривали лінії зв'язку і утруднювала передислокацію підкріплень на фронт.[11а] В різних місцевостях, в переговорах з німцями більшовики обіцяли їм вільний транспорт на батьківщину через Білорусь,[11б] Ще в листопаді їх представники розпочали переговори з німецьким командуванням в Харкові, домагаючись у нього