входили до складу Міжнародного батальйону, згадує також М. Дубасов. Трипольская трагедия. — Москва, 1938, ст. 49. ** У час, коли Винниченко не надавав належної уваги повстанцям, зовсім інший підхід виявили більшовики. У зв'язку з наступом регулярних червоних частин на Україну, 20 листопада Реввійськрада групи військ Курського напрямку видала наказ повстанським організаціям з метою: "1). Мобілізувати всі революційні сили по лінії Льгов — Новозибків — Гомель, маючи на увазі зайняття Гомеля і всіх важливих вузлових пунктів залізниць для протидії всіма засобами можливому просуванню контрреволюційних сил від Києва в напрямку Курська або Брянська. 2). Повстанським загонам захопити міста Лубни, Ромодан. Миргород, щоб відрізати Полтаву від Києва і перешкодити просуванню контрреволюційних військ від Києва на Харків і відходу їх з Харкова на Київ. 3). Мобілізувати всі революційні сили Катеринославської губернії для повстання назустріч нашому руху на південь І захоплення станцій Олександрівськ, Синельниково, Павлоград, щоб перешкодити відходу контрреволюціонерів від Харкова на південь. При першій же можливості належить захопити Миколаїв. 4). В Криму вжити всіх заходів, щоб перешкодити десанту союзників, організації їх бази в Криму і просуванню на північ. 5). Продовжувати організацію партизанських загонів в Донецькому басейні, зокрема для захоплення Північно-Донецької залізниці у зв'язку з зайняттям нами Харкова і щоб перешкодити її зруйнування контрреволюціонерами. Дії загонів спрямовані на захоплення військових заводів і, по можливості, портів Маріуполь, Бердянськ, б). В Старобільському повіті негайно мобілізувати сили на підтримку нашого просування від Воронежа на Донецький басейн". Є. М. Скляренко. Боротьба трудящих України проти німецько-австрійських окупантів і гетьманщини в 1918 році,— Видавництво Академії Наук УРСР, Київ, 1960, ст. 254–255 і там подане джерело. ">[25 * **]
Так твердив голова Директорії, коли більшовицьке військо зайняло майже все Лівобережжя. Беручи до уваги цілковите ігноруванні фактів В. Винниченком, не можна дивуватись тому, що він міг з переконанням твердити, що"… не більшовицькі агітатори розкладали наші республіканські війська, що так геройсько бились з гетьманцями й німцями, а ми самі, наша болбочанівшина, пеглюрівщина, коновальщина".[26]
Під обстрілом ворога
Якщо політичний обстріл завів головнокомандувача Лівобережного фронту у скрутне становище, то воно стало ще гіршим під натиском наступаючих сил ворога.
Директорія не мала рішучої лінії в зовнішній політиці. Не було зроблено належної оцінки загальної ситуації (війна між ЗУН'Р і Польщею, висадка в Одесі сил Антанти[*], які підтримували російських білогвардійців, вторгнення московських більшовиків на Україну). Відсутнім виявився і стратегічний план оборони країни на той випадок, якщо б спроби порозумітися з Москвою, чого домагалися голова Директорії В. Винниченко і Володимир Чехівський, виявилися марними.[1 * **]
Безпідставні надії прихильників порозуміння з Росією не змінились навіть тоді, коли більшовицьке військо все глибше й глибше окуповувало українську територію. Саме в цьому напрямку "українська військова й політична розвідка була цілком недостатня".[1а]
Однак треба зазначити, що деякі військові кола недвозначно перестерігали уряд перед таким критичним становищем. У своїй доповіді, виголошеній 30 грудня 1918 року, полковник Микола Капустянський твердив, що "справитися з всіми супротивниками Україна не може ні з огляду на її кількість війська, що є до її розпорядимости, ні з огляду на характер настроїв його, і
