Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

Невдовзі стало ясним, що новоутворена екзекутива Директорії УНР не мала такої політичної спрямованості, що була потрібна на той критичний період, коли в країні окреслилось надзвичайно складне становище, зрештою, вже навіть на початку січня в самій столиці "панувала загальна тривога і непевність".[11] В політичній сфері уряд УНР не був спроможний визначитись щодо державного устрою в країні, не знав, де шукати союзників, не усвідомлював, що, вдаючись до політичних суперечок і вагань, він підривав своє існування. Як зазначає один з учасників тих подій, "… ні Винниченко, ні Директорія в цілости не мали ясної політичної лінії, так що довкола Директорії панував такий самий хаос політичної думки, як і внутрі її. В самому ж нутрі Директорії, особливо по приїзді до Києва, виявилися тоді яскраві ріжниці думок між поодинокими членами, що надії на якусь "гармонію" влади показалися високо наївними. Передусім кидався у вічі антагонізм між Винниченком і Симоном Петлюрою. Далі показалося, що особистий склад Директорії є безумовно навдалий, і що в такому вигляді Директорія буде нездібною вивести Україну з небезпеки кількох воєн та закріпити державність".[12 *]

іншою проблемою Директорії були ускладнені політичні відносини з більшовиками. Як згадувалося раніше, перед початком протигетьманського повстання голова Українського Національного Союзу В. Винниченко заключив з більшовиками Християном Раковським і Дмитром Мануїльським, членами російської делегації, що вела в Києві мирні переговори з урядом Скоропадського, угоду про надання допомоги повстанцям, Про цю угоду, зазначає Є. Коновалець, Винниченко "нічого не сказав та яку більшовики, як звичайно, зараз таки зломали, розкинувши масово, ще до зайняття Києва повстанчими військами, летючки із закликом до непослуху й бунту проти Директорії".[13] Ті загони повстанців, яких більшовики вислали під прапори Директорії, щоб повалити Українську Державу, хоч і тимчасово збільшили загальну кількість збройних сил УНР, тепер деморалізували інші українські відділи, під час боїв переходили до більшовиків і часто вступали у бої з регулярними частинами української армії. У деяких випадках більшовики навіть були командирами повстанських відділів.[13а] Як зазначає С. Шемет, "московські більшовики, що на початку повстання удавали її [Директорії—Я. Ш.] союзників, про що й сама Директорія інформувала українське населення в своїй пресі, раптом — без оголошення війни почали просуватися в Україну й переважаючими силами навалилися на нечисленне українське військо". Численні українські повстанці, що на початку повстання йшли за Директорією УНР, в короткому часі по здобуттю Києва почали розходитися по домах, "а решта перетворилася в окремі повстанські загони, в більшості на радянській плятформі й не завжди прихильні до Директорії…"[14] З наведеного вище можна зробити висновок, що політика росіян-більшовиків проти України зовсім не змінилася з часу Центральної Ради, і тим самим стала головною перешкодою на шляху до відновлення української державності. Ще 5 липня 1918 року в Москві відбувся з'їзд делегатів комуністичної партії на Україні. На цьому з'їзді було сформовано Комуністичну партію більшовиків України, КП(б)У і схвалено таку резолюцію: "У справі взаємовідносин України й Росії відділення України від Росії через економічні стосунки неможливе, і КП(б)У повинна боротися за революційне об'єднання обох держав на основі пролетарського централізму в межах Російської Соціалістичної Федеративної Совєтської Республіки".[15] При цьому можна додати, що до складу Центрального Комітету КП(б)У увійшли тільки два українці — Володимир Затонський і Панас Буценко. Тому з самого початку існування української компартії вона була під цілковитим контролем російської і не могло бути мови про якусь незалежність України, навіть і радянської. Таку політичну лінію підтвердив другий з'їзд КП(б)У у Москві 18 жовтня 1918 року. В переобраному Центральному Комітеті компартії знову знайшлося місце тільки для двох українців — Володимира Затонськогоо і Миколи Скрипника. Щоб не було жодного непорозуміння щодо майбутнього України, з'їзд підкреслив, що співпраця з різними політичними партіями, навіть з тими, що виступали з радянськими платформами, зводилася тільки до "використання їх для технічної допомоги більшовикам".[16] Отож, надії тих українських політичних діячів, які вважали, що буде можливо порозумітися з російськими більшовиками, виявились так само безпідставними, як і сподівання лівих соціал-демократів і соціал-революціонерів, що з перемогою більшовиків вони зможуть створити хоч і радянську, але, до певної міри, незалежну Україну.

В той час Москва детально розглядала своє небезпечне становище. У жовтні 1918 року по лінії Уралу був створений перший антибільшовицький фронт. На півдні, на Дону, стояли донські козаки генерала Краснова. Щоб забезпечити надійне існування. Москва виношувала плани негайним ударом, знайшовши слабку сторону, утвердити владу російського більшовицького уряду. Розглядаючи всі можливості, врешті-решт, таким напрямком було обрано Україну. З огляду на капітуляцію Німеччини і передбачення, що незабаром німецькі збройні сили залишать Україну, 11 листопада 1918 року Рада Народних Комісарів (Раднарком) доручила Революційно-військовій Раді Республіки протягом десяти днів виробити оперативний і організаційний план наступу на Україну з метою "підтримати повстання робітників